КИЇВ — 02 лютого 2021 року. Ми продовжуємо рубрику на тему міжнародних угод, які Україна підписала, але досі не ратифікувала. У першій серії, присвяченій Римському статуту, Анна Буквич, Голова Комітету АПУ з міжнародного права, старша юристка АО PwC Ukraine, детально розглянула причинно-наслідкові зв’язки затягування ратифікації аж на 20 років. 

Цього разу ми висвітлили сутність конвенції Ради Європи «Про запобігання та протидію насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами» (Стамбульської конвенції) та з’ясували, чому вона потребує негайної ратифікації.

— Для будь-якої демократичної країни захист прав і свобод людини є найбільшим пріоритетом державної політики. Та не завжди на папері він збігається з реальними діями, а саме — бажанням держави запровадити ефективний механізм дотримання прав людини. І безумовно, захист прав жінок має бути його складовою.

В Україні ситуація з дотриманням прав жінок не завжди відповідає міжнародним нормам, закріпленим у відповідних міжнародних зобов’язаннях України. Доволі критична ситуація склалася у сфері захисту жінок від домашнього насильства. Протягом тривалого часу проблема замовчувалась, статистичні дані приховувались, а в національному законодавстві не існувало жодного механізму захисту жінок. На жаль, ситуація із захистом їх прав значно гірше офіційної статистики, про що стверджують більшість міжнародних організацій.

Варто зазначити, що насильство щодо жінок має й економічні наслідки, а саме макроекономічні втрати (втрата працездатності та зниження продуктивності праці), вартість послуг, пов’язаних із реагуванням на випадки насильства й наданням допомоги, та особисті витрати потерпілих внаслідок насильства.

На жаль, практика свідчить, що будь-які заходи та механізми національного законодавства не здатні зменшити кількість випадків насильства над жінками. Без огляду на низку позитивних змін, а саме прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», яким визначено форми насильства та відповідальність за нього, в Україні все ж не створено комплексного механізму захисту прав жінок та реагування на порушення. 

Так, Україні обов’язково потрібен додатковий механізм, який би дозволив ефективно реагувати на випадки насильства, запобігати його проявам, а також запровадив механізм контролю над дотриманням Україною своїх міжнародних зобов’язань з питань дотримання прав людини. Таким механізмом може стати Стамбульська конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами від 7 квітня 2011 року (далі — Стамбульська конвенція/Конвенція), яку Україна підписала, та досі не ратифікувала.

Ратифікація Стамбульської конвенції дозволила б Раді Європи контролювати, як Україна виконує взяті на себе зобов’язання, а також вимагати посилення відповідальності шляхом змін до законодавства України. Не менш важливим є запровадження механізму відповідальності осіб, які переховуються за кордоном. Важливо, що Стамбульська конвенція містить механізми захисту не лише жінок, а загалом людини, щодо якої було здійснено насильство. Саме тому міжнародні організації вважають Конвенцію одним із основних компонентів дотримання прав людини в тій чи іншій країні.

Відповідно до Конвенції в законодавстві держав-членів мають бути закріплені норми відповідальності за домашнє насильство. Держави, які її ратифікували, беруть на себе зобов’язання передбачати механізми захисту від всіх форм насильства щодо жінок та домашнього насильства та сприяти міжнародній співпраці в цьому напрямі. 

Для контролю за дотриманням взятих зобов’язань, Конвенція встановлює спеціальний механізм моніторингу, за допомогою якого досліджується ефективність дотримання положень Конвенції в конкретній державі. 

Для цього створюються два основні органи — Група експертів по заходах проти насильства щодо жінок і домашнього насильства (незалежний орган) та Комітет сторін Стамбульської конвенції (політичний орган), що складається з представників сторін Конвенції. 

Звіти та висновки таких органів мають сприяти дотриманню виконання Конвенції у країні-члені.

Конвенцією також передбачено низку додаткових заходів, які мають покращити ситуацію зі станом дотримання прав жінок, а саме:

— освітні курси та навчання осіб для роботи з жертвами; 

— підвищення обізнаності суспільства про різні форми насильства та їх природу;

— превентивні заходи; 

— співпраця з міжнародними та громадськими організаціями; 

— збір статистичних даних про випадки насильства.

На державу-члена також покладається зобов’язання створення спеціальних закладів для постраждалих від насильства. Окремо національне законодавство має передбачати:

— заходи правового захисту і відшкодування збитків для ефективного запобігання боротьби з насильством;

— порядок розслідування злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, а також доступу постраждалих від насильства та домашнього насильства до ефективного захисту своїх прав;

На сьогодні Конвенцію підписали 46 держав, а ратифікували документ понад 30. Вони активно співпрацюють, обмінюються досвідом, даними й дослідженнями щодо дотримання прав жінок.  

Важливо, що країни-члени мають співпрацювати щодо доступу до доказів та допомоги в розслідуванні відповідних справ, що є важливою складовою захисту громадян держав — членів Конвенції.  

Саме тому ратифікація Стамбульської конвенції має стати ефективним механізмом щодо попередження порушення прав жінок та моніторингом щодо їх дотримання.

Міфи, які заважають ратифікації, ми розглянемо в наступній частині статей.

Далі буде.