Виклики осені — 2021: як підвищити рівень виконання судових рішень в Україні? Частина 2

2021-10-11

КИЇВ — 11 жовтня 2021 року. Ми продовжуємо дізнаватися в експертів про нагальні питання у правовій сфері, що потребують врегулювання, доопрацювання або запровадження. Минулого тижня ми вже розпочали аналізувати, як підвищити рівень виконання судових рішень у контексті законопроєкту № 5660.

У першому матеріалі Андрій Авторгов, в.о. Голови Комітету АПУ з конкурсного права, приватний виконавець, к.ю.н., розповів про виконання рішень майнового характеру, автоматизований арешт коштів у банківських установах, доступ до реєстрів, мораторії та заборони виконання рішень щодо певних категорій боржників, а також про діджиталізацію процесів виконавчого провадження. Отож продовжимо.

Відповідальність за невиконання судового рішення та законних вимог виконавця

Культура підкорення судовому рішенню в Україні досить низька. Навіть державні органи та їх посадові особи, програвши в суді, оскаржують очевидно справедливе рішення аж до останньої інстанції та всіляко ухиляються від його виконання.

Боржники чинять супротив виконавцям, зокрема і фізичний, маємо навіть випадок підпалу офісу приватного виконавця, причому посеред білого дня, в урядовому кварталі столиці.

Правоохоронні органи, без оскарження їх бездіяльності в судовому порядку, неможливо змусити внести відомості про скоєння боржником кримінального правопорушення в ЄРДР. Кількість же вироків за ст. 382 КК України (Невиконання судового рішення) мізерна.

А ось до революційних кроків у сфері виконання судових рішень наше суспільство, навпаки, не готове.

Наприклад, у Кодексі з виконавчого провадження Республіки Естонія є норма про те, що у разі якщо боржник без поважної причини не надає судовому виконавцю перелік майна, яким він володіє, або не виконує обов’язок принести присягу щодо підтвердження переліку майна, то суд може застосувати щодо особи привід до суду, а в разі необхідності — і арешт на строк до 30 днів.

Боржник звільняється з-під арешту, якщо він передумає і надасть перелік власного майна.

Чи можливе таке в Україні сьогодні? Навряд чи. Відповідальність за такі нововведення не візьме на себе жодна політична сила, хоча всі розуміють, що потрібні саме революційні, а не еволюційні зміни.

Думаю, кожен державний і приватний виконавець щоденно стикається з проблемою недопуску виконавця та суб’єкта оціночної діяльності до житлових і нежитлових приміщень, що належать боржникам.

Проте відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» боржник, зокрема, зобов’язаний:

  • утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення;
  • допускати в установленому законом порядку виконавця до житла та іншого володіння, приміщень і сховищ, що належать йому або якими він користується, для проведення виконавчих дій.

Як правило, боржники цих обов’язків не виконують, окрім того, чинять перешкоду виконавцю і жодної відповідальності за такі дії не несуть.

Також існує негативна судова практика, яка полягає в тому, що суди визнають незаконними дії виконавця, пов’язані з проведенням оцінки нерухомого майна, лише тому, що боржник не допустив до нього виконавця та суб’єкта оціночної діяльності.

Одне з останніх таких рішень — це Постанова Верховного Суду від 10 серпня 2021 року у справі № 461/4240/17.

Тобто на практиці маємо абсурдну ситуацію: порушуєш закон, не допускаєш виконавця і суб’єкта оціночної діяльності і маєш всі шанси в суді визнати оцінку недійсною, навіть скасувати електронні торги або ж на невизначений термін затягнути виконавче провадження.

Виконання рішень зобов’язального характеру

У площині реальності існування відповідальності за невиконання судового рішення та законних вимог виконавця лежить і проблематика виконання рішень зобов’язального характеру.

Який інструментарій нині має виконавець, щоб змусити боржника виконати рішення зобов’язального характеру?

Так, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника — фізичну особу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн), на посадових осіб — 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (3400 грн), на боржника — юридичну особу — 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (5100 грн) та встановлює новий строк виконання (ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження»).

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі.

Зрозуміло, що такі штрафи через їх незначний розмір фактично є недієвими.

З огляду на це у вітчизняне законодавство потрібно ввести поняття астрента (від французького l’astreinte — примус ) у немайнових спорах.

Наприклад, у Франції, якщо судове рішення немайнового характеру не виконується, суд стягує з відповідача штраф — певну суму за кожен день невиконання такого рішення. Стягується астрент на користь стягувача.

Щоденний астрент має бути для боржника більш вагомим та переконливим аргументом, аніж розмір штрафу, передбачений чинною редакцію Закону України «Про виконавче провадження», який можна накласти лише двічі.

Результатом має стати та обставина, що невиконання судового рішення стане фінансово обтяжливим і невигідним для боржника.

Роль суду у виконавчому провадженні

Повноцінна судова реформа неможлива без ефективно діючої системи примусового виконання рішень, і навпаки, реформа виконавчого провадження багато в чому залежить від ефективного судового контролю, ставлення суду до стану виконання власних рішень.

Метою судового контролю відповідно до практики ЄСПЛ є:

  • сприяння виконанню рішення й усунення перешкод при його виконанні;
  • виконання рішення без зайвого формалізму;
  • забезпечення прискорення виконання і компенсацій за його затримку;
  • уникнення настільки, наскільки це можливо, створення нових перешкод при виконанні судового рішення, запобігання затягуванню процесу виконання.

У рекомендаціях, викладених у висновку Консультативної ради європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» (Висновок № 13 (2010) Консультативної ради європейських суддів щодо ролі суддів у виконанні судових рішень CCJE(2010)2 Final м. Страсбург, 19.11.2010 р.) зазначено, що на заключному етапі саме суддя повинен вжити всіх можливих заходів, щоб забезпечити виконання рішення.

У рекомендаціях 17 Комітету міністрів ради Європи державам-членам «Про примусове виконання» (Рекомендація Rec (2003) 17 Комітету міністрів ради Європи державам-членам щодо примусового виконання) йдеться про те, що держави мають створити механізм попередження випадків зловживання процедурою примусового виконання однією зі сторін, що не має розглядатися як перегляд справи.

Незважаючи на те, що виконання судових рішень і рішень органів (посадових осіб) покладено на державних і приватних виконавців, роль суду у виконавчому провадженні є дуже важливою, адже у виконавчому процесі суд вирішує досить широке коло питань: розгляд заяв (подань) виконавця або сторін виконавчого провадження щодо вирішення певних питань, які виникають у виконавчому провадженні, і розгляд скарг на дії або бездіяльність виконавця.

Так, ст. 129-1 Конституції України визначено, що контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Проте лише адміністративні суди наділені повноваженнями судового контролю саме за виконанням рішення. Наприклад, Кодекс адміністративного судочинства України (ст.ст. 382 — 383) містить норми, за якими суд, що ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Крім того, позивач, на користь якого ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень — відповідачем на виконання такого рішення суду або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Норма щодо судового контролю запроваджена у Кодексі адміністративного судочинства у 2016 р. Це позитивно вплинуло на виконання судових рішень в адміністративних справах. Так, у 2019 році судовий контроль було використано у 2000 адміністративних справ, а близько 90 % рішень у цих справах виконано без залучення органів державної виконавчої служби.

Деякі науковці й експерти висловлюються на користь того, аби аналогічні норми з’явилися в цивільному й господарському судочинстві, а в адміністративному процесі доцільно було б запровадити обов’язковий і безальтернативний для всіх адміністративних справ контроль за виконанням судових рішень у публічно-правових спорах, де відповідачами є суб’єкти владних повноважень.

У справах щодо судового контролю за виконанням рішень дуже важливим є те, щоб цей контроль був спрямований саме на виконання судового рішення, а не на формальну оцінку дій або бездіяльності виконавців.

Як приклад спрямованості судового контролю саме на виконання рішення можна навести Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 28.05.2019 р. у справі № 905/2458/16, в якій Суд заначив наступне:

«Принцип обов’язковості судового рішення та визначений процесуальним законодавством обов’язок суду із здійснення судового контролю за виконанням судового рішення зобов’язує суди, здійснюючи оцінку тих чи інших обставин, враховувати, чи сприяє вчинення будь-якої процесуальної дії (в тому числі судом) виконанню остаточного судового рішення чи, навпаки, перешкоджає такому виконанню.

При цьому слід акцентувати на тому, що виконання судового рішення є прямим обов’язком боржника (ч. 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження»).

Відтак за наявності будь-яких сумнівів з приводу правомірності чи неправомірності вчинення виконавцем певних дій останні підлягають оцінці з точки зору їх спрямованості на забезпечення виконання остаточного судового рішення».

Від себе додам, що судове оскарження дій виконавця та його наслідки не мають призводити до ситуації, коли боржник за рішенням, що набрало законної сили, зміг би ініціювати судовий процес, з якого він вийде переможцем настільки, що зможе не виконувати судове рішення або на невизначений час затягнути його виконання.

На жаль, іноді суд виконує у виконавчому провадженні і деструктивну роль, зупиняючи виконання рішення, ухваленого іншим судом, і про такі випадки також потрібно говорити.

Зрівняння повноважень приватних і державних виконавців

В Україні, за статистичними даними, налічується 3789 державних підприємств та понад 13 000 комунальних.

У разі наявності судового рішення про стягнення коштів із таких підприємств кредитор за його виконанням може звернутися виключно до органів Державної виконавчої служби.

На сьогодні приватні виконавці не мають права виконання рішень, зокрема, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 % та / або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету.

Ці обмеження потрібно скасовувати.

Я абсолютно впевнений, що приватні виконавці не гірше державних можуть виконувати рішення, за якими боржниками є державні та комунальні підприємства, рішення, за якими стягувачами є держава, державні органи.

Чого саме, на мій погляд, побоювався законодавець, запроваджуючи ці обмеження? Мабуть, випадків, коли державне або комунальне майно може бути реалізовано за заниженою ціною.

Наразі ми маємо прозору систему електронних торгів (СЕТАМ), а тому такі побоювання є безпідставними.

Що стосується виконання рішень, які зводяться до списання коштів з рахунків якогось абсолютно платоспроможного державного підприємства, то тут взагалі не має вирішального значення, хто це здійснить у межах своїх повноважень: державний або приватний виконавець.

Про проєкт Закону про примусове виконання рішень № 5660 від 29.06.2021 р.

Свого часу група приватних виконавців розпочала розробку проєкту нової редакції Закону України «Про виконавче провадження». До цього процесу долучились експерти «Право-Justice», і за підтримки народних депутатів законопроєкт внесено в парламент та 23.06.2020 р. зареєстровано за № 3726.

Міністерство юстиції України розробило власний проєкт Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів, який був схвалений Кабінетом Міністрів України та як суб’єктом законодавчої ініціативи 05.06.2020 р. зареєстрований у ВРУ за № 3609.

В подальшому у Комітеті з питань правової політики Верховної Ради України була створена робоча група під головуванням народного депутата Валерія Божика з опрацювання законопроєктів щодо удосконалення примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (реєстр. №№ 3609,3726).

До складу робочої групи, крім народних депутатів, увійшли представники Міністерства юстиції, приватні виконавці та міжнародні експерти.

Результатом роботи групи став проєкт Закону про примусове виконання рішень № 5660 від 14.06.2021 р.

Наразі законопроєкт прийнято в першому читанні, та до нього подано більше тисячі поправок. Частина з них є слушними, частина — технічними, а частина — відверто шкідливими.

Звичайно, ухвалення Закону не вирішить, як по змаху чарівної палички, усіх проблем виконавчого провадження, проте стане черговим вагомим кроком до реальної, а не декларативної обов’язковості виконання судових рішень.

Вступити до АПУTelegram-каналYouTube-канал.

Якщо ви бажаєте підтримати діяльність АПУ, будемо вдячні, якщо ви зробите це за посиланням.

НАГАДАТИ ПАРОЛЬ