«Медведчук проти Стуса»: про що ще варто знати

КИЇВ — 23 жовтня 2020 року. Актуальність справи, якій суспільство вже дало неформальну назву «Медведчук проти Стуса» не вщухає навіть декілька днів потому. Нагадаємо, що 19 жовтня Дарницький районний суд м. Києва виніс рішення у цій справі — саме воно спричинило значний суспільний резонанс і масу негативних відгуків. Так, суд частково заборонив розповсюджувати книгу журналіста Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», де згадується адвокат Стуса Віктор Медведчук. Вимога юриста зумовлена наявністю нібито неправдивої інформації в книзі і порушенням його честі та гідності. Суд її задовольнив. Про головні нюанси справи та фідбек від адвоката видавництва Vivat Сергія Глотова ми оперативно розповіли одразу після події. Тепер говоримо про низку уточнень. 

Спеціальний матеріал для «Юридичної газети».

Хто має доводити оціночність суджень та невірогідність інформації?

Почнемо з того, що у випадку із оціночними судженнями останні не можуть виступати об’єктами перевірки на предмет їх достовірності чи недостовірності через їх лінгвістичні властивості. Вказана позиція ґрунтується на положеннях ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію», де сказано, що оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Власне, те саме зазначено й у п. 19 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1 від 27.02.2009 р. Тому про дифамацію через оціночні судження можна говорити лише у разі, якщо вони висловлені в образливій, тобто непристойній, брутальній, принижуючій формі. Але тут змінюється сама причина дифамації.

Водночас, слід окремо звернути увагу на предмет доказування по цій категорії спорів. Перш за все, приймаючи за постулат думку проф. В.В. Комарова як квінтесенцію позиції про «фактовий» предмет доказування, адже процесуальний закон доволі часто чомусь вказує на необхідність доказування обставин (ч. 1 ст. 76, ч. 2 ст. 77 ЦПК України, ч. 1 ст. 73, ч. 2 ст. 76, ст. 238 ГПК України тощо), під останнім маємо розуміти коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмета доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються під час розгляду справи, однак не пов’язані з правильним вирішенням питання про права та обов’язки сторін. Така сама позиція відображена в п. 26 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» №2 від 12.06.2009 р.

Ґрунтуючись на викладеному, зазначимо, що в разі вчинення позову про визнання інформації недостовірною позивач має в порядку ст. 175 ЦПК України покласти в обґрунтування своєї позиції, в першу чергу, докази того, що мають місце саме фактичні твердження, лінгвістичні властивості яких дозволяють перевірити їх на предмет достовірності/недостовірності. І в такому випадку тягар доказування, згідно ч. 4 ст. 277 ЦК України, буде на відповідачеві. Але якщо таких доказів немає чи вони сумнівні, через що правова позиція відповідача полягає у тому, що мають місце оціночні судження, тягар доказування вертається до позивача. І у разі недоведеності такого факту суд має відмовити в позові (підстава: оціночні судження), за умови, що немає образи.

Власне, лише після позитивного для позивача встановлення такого факту суд може переходити до встановлення так званих фактів-сателітів — facto rationis sufficientis — за юридичним складом правопорушення (абз. 1 п. 15 постанови Пленуму ВСУ №1 від 27.02.2009 р.).

Як бути з тими, хто розповсюдив уривки з книги у всіх соцмережах?

Насамперед зазначимо, що виходячи з приписів ст. 11 ЦК України цивільно-правова відповідальність є персоналізованою. А тому кожна особа, через дії якої було розповсюджено уривки з книги, буде відповідати окремо. Відповідальність за дифамацію буде лише у тому випадку, якщо судом шляхом ухвалення рішення, яке набрало чинності, буде встановлено, що у таких уривках міститься недостовірна інформація (або вона висловлена в образливій формі). Чи можливо кожну з таких осіб притягнути до цивільно-правової відповідальності з практичного погляду? Сміємо припустити, що ні. Адже таких осіб навіть не десятки і не сотні, а тисячі.

Саме тому вчинення позовів про дифамацію є дуже відповідальним кроком з огляду на ефект Барбари Стрейзанд.

Замість ремарки

Належним відповідачем у разі поширення заперечуваної інформації в мережі Інтернет є не лише автор відповідного інформаційного матеріалу, але й власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (абз. 1 п. 12 постанови Пленуму ВСУ №1 від 27.02.2009 р.).

Щодо цивільно-правової відповідальності за порушення авторських прав, то не вдаючись до подробиць і розбору всіх нюансів, зазначимо, що подібні позови можливі лише за ініціативи автора твору, з якого було взято такі уривки.    

Committee News

15 October 2019
24 February 2020

Legal assistance