КИЇВ – 06 квітня 2020 року. Членкиня Ради Комітету з процесуального права, старша юристка практики вирішення спорів Baker McKenzie Ксенія Погружальська проаналізувала ефективність законодавчих змін, внесених до процесуальних кодексів в січні 2020 року. За її словами, аналітика приведена у контексті боротьби із процесуальними диверсіями, «масштаб яких, на жаль, лише збільшився після прийняття нових редакцій кодексів в кінці 2017 року». Отже, чи рятують зміни від токсичних тактик недобросовісних учасників судових справ?

За мотивами вебінару.

Січневі зміни

Так, в січні 2020 року були змінено відповідні пункти Перехідних положень кодексів. Вони встановлюють випадки, в яких, при оскарженні процесуальних ухвал до судів вищих інстанцій, підлягають направленню всі матеріали справи (а не лише «матеріали оскарження»).

Саме коштом оскарження певного переліку ухвал недобросовісні учасники справи «затягують» розгляд на строк 6-12 місяців, оскільки таке оскарження має наслідком направлення всіх матеріалів справи до вищого суду і зупинення провадження. 

Очевидно, при внесенні відповідних змін в січні 2020 року законодавець намагався звузити коло можливостей для затягування розгляду, обмеживши перелік тих ухвал, оскарження яких має наслідком зупинення розгляду.

Чи дієвими стали зміни? Чи допомагають вони у боротьбі із затягуванням справ, або ж мова йде про чергову «псевдоборотьбу» зі зловживаннями? Відповіді на ці питання може дати детальний аналіз внесених змін та практики застосування змінених норм.

Аналіз норми

Зазначені зміни можна проаналізувати на прикладі Господарського процесуального кодексу України (ГПК), підпункт 17.10 пункту 17 Перехідних положень якого був змінений.

Законодавець, з одного боку, начебто виключив із переліку ухвал, оскарження яких тягне пересилання справи, ухвали про повернення зустрічного позову, позову третьої особи та ухвали про зупинення.

З іншого боку, був встановлений додатковий критерій для визначення випадків пересилання всієї справи або ж лише «матеріалів оскарження» – подання апеляційної/касаційної скарги з дотриманням або з пропуском строку.

І начебто з тексту змін все має бути цілком зрозумілим. Однак, оновлена норма виписана таким чином, що формулювання, яким встановлено зазначений критерій (подання скарги поза межами строку оскарження), саме по собі не узгоджується із текстом, оскільки містить в собі взаємовиключні поняття (далі цитуємо норму в частині наслідків подання апеляційних скарг із видаленими частинами тексту, який для аналізу в цьому випадку значення не має – замінено трьома крапками):

«17.10) у разі подання апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, передбачені пунктами … (крім ухвал про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову, про відмову у прийнятті або повернення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження) … – до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали».

Очевидно, що: конструкція «які подані з пропуском строку на їх оскарження» не узгоджується належним чином, 1) ані зі словосполученням «у разі подання апеляційної скарги» (слово «скарга» вжито в однині, крім того, скарга не має строку «на її оскарження» – вона не оскаржується), 2) ані з поняттям «ухвали» (оскільки ухвали не можуть бути «подані з пропуском строку»), 3) ані зі словосполученнями «зустрічного позову» або «позову третьої особи», хоча вони і містяться також в дужках (позови не мають строку «на їх оскарження»).

Можливість інтерпретувати зазначену конструкцію «які подані з пропуском строку на їх оскарження» як таку, що означає «які (апеляційні/касаційні скарги) подані з пропуском строку на їх (ухвал) оскарження» (тобто, подання скарг з пропуском строку на оскарження ухвал) випливає лише із судової практики, в якій судді одностайно розуміють оновлену норму таким чином, попри якість її формулювання в законі.

Які ухвали?

Водночас, не зрозумілим залишається те, в яких саме випадках відповідний критерій (вчасності подання скарги) має застосовуватися, враховуючи, що відповідне формулювання поміщено в дужки разом із переліком ухвал-винятків.

Постає цілком логічне питання: чи мають суди застосовувати відповідний критерій вчасності подання скарги до оскарження 1) лише ухвал про зупинення провадження, адже саме після їх зазначення поміщено відповідне формулювання, або ж 2) всіх ухвал, визначених в дужках – ухвал про повернення зустрічного позову, позову третьої особи та ухвал про зупинення.

Судова практика не є однорідною з цього питання, при цьому, більшість суддів чомусь схиляється саме до другого підходу, який не є однозначно правильним, як пояснюється нижче.

Перший підхід

Якщо слідувати першому підходу і застосовувати критерій вчасності подання скарг лише до оскарження ухвал про зупинення, ситуація виглядає досить обнадійливою.

На користь зазначеного підходу говорить друга частина підпункту 17.10) пункту 17 Перехідних положень ГПК, яка стосується подання касаційних скарг – там формулювання «які подані з пропуском строку на їх оскарження» міститься не в кінці переліку ухвал, визначених в дужках, а лише після ухвал про зупинення провадження, натомість після того називаються інші ухвали, яких відповідне формулювання, очевидно, не стосується:

«…(крім ухвал щодо забезпечення позову, зміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремих ухвал)…».

Так, якщо слідувати зазначеному підходу, оскарження в апеляційному порядку ухвал повернення зустрічного позову та позову третьої особи в усіх випадках вимагатиме направлення до вищого суду лише «матеріалів оскарження», навіть коли скаржник подав апеляційну скаргу вчасно. Те ж саме стосується і оскарження в касаційному порядку ухвал про забезпечення, про накладення штрафу тощо.

Тобто перелік винятків із загального правила про направлення всіх матеріалів справи є суттєвим. Лише за таких умов можна говорити про те, що внесені зміни допомагають попередити затягування, хоча б ті, які здійснюються за рахунок систематичного подання дефектних зустрічних позовів, позовів третіх осіб, заяв про забезпечення та оскарження ухвал про їх повернення.

Прикладами такого застосування норми, є, зокрема, ухвала Господарського суду Львівської області від 26 лютого 2020 року  у справі № 914/2660/19 та ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 02 березня 2020 року у справі № 904/3817/19.

Другий підхід

Між тим, якщо проаналізувати другий підхід, то, окрім того, що він не узгоджується з формулюваннями щодо касаційного оскарження (як пояснюється вище), ще і стає очевидним, що внесеними змінами суттєво не скорочується перелік тих ухвал, оскарження яких має наслідком направлення всіх матеріалів справи до вищого суду.

Так, відповідно до зазначеного підходу, «матеріали оскарження» замість всієї справи можна направляти у вищий суд винятково тоді, коли при оскарженні ухвал про повернення зустрічного позову, позову третьої особи та ухвал про зупинення скаржник пропустив строк на оскарження. Якщо ж скарги на такі ухвали подаються вчасно, направлятися будуть, як і раніше, всі матеріали.

Відтак, чи дає другий підхід хоч якийсь відчутний позитивний ефект від внесених змін? Навряд чи.

Такий підхід, є, на жаль, досить поширеним серед суддів. Прикладами є ухвала Господарського суду Харківської області від 26 лютого 2020 року у справі № 922/3833/19, ухвала Господарського суду Одеської області від 12 лютого 2020 року у справі № 916/1044/18, ухвала Північного апеляційного господарського суду від  20 лютого 2020 року у справі № 910/17025/19 тощо.

Висновки

Чи рятують внесені зміни від токсичних тактик недобросовісних учасників судових справ – однозначно сказати не вдається. І все через те, що якість виписаних формулювань допускає неоднозначне їх тлумачення і, як наслідок, норма не працює так, мала б працювати.

До того, як зазначені помилки законодавцем будуть виправлені, маємо можливість допомагати судам формувати таку практику застосування норми, яка б сприяла виконанню завдань судочинства, зокрема, через своєчасний розгляд справ і запобіганню зловживань.