КИЇВ — 30 листопада 2020 року. 13 листопада відбулася традиційна, вже VII Конференція з кримінального права та процесу. Спеціальним гостем заходу став директор Національного антикорупційного бюро України Артем Ситник (А.С) — упродовж сесії його інтерв’ював Президент Асоціації правників України, партнер VB PARNERS Денис Бугай (Д.Б). Комплексно про роботу НАБУ та все, що турбує адвокатів. До вашої уваги — друга частина повного тексту розмови.

Практична робота НАБУ

Д.Б: Артеме, як керівник ви задоволені роботою детективів?

А.С: Сказати, що все ідеально, може тільки, вибачте на слові, «махровий популіст». Тому що, нагадаю, і НАБУ, і ВАКС, і САП — це органи, які створювалися з нуля. Звичайно, що були проблеми створення самих органів — жоден із них не виник у Радянському Союзі й не трансформувався до певної досконалої форми типу СБУ.

Відповідаючи на це питання, я можу розказати, з чого все починалося. У вересні 2015 року на першому конкурсі ми відібрали 70 детективів. Хтось пройшов спецперевірку швидше, хтось іще проходив. І я призначив перших 50 детективів. На той час ще не було антикорупційного прокурора, тому що перші призначення відбулися 30 вересня, прокурор з’явився 30 листопада, а 1 грудня приступив до виконання своїх обов’язків. 4 грудня ми вже зареєстрували перше провадження.

З чого починався наш правоохоронний орган?

50 осіб, які між собою не знайомі. Хтось прийшов із прокуратури, хтось — з адвокатури, хтось — із поліції, хтось — із СБУ. Внутрішня комунікація була відсутня в принципі. Я фактично за руку провів їх по кабінетах.

Коли я прийшов на роботу два дні потому, побачив перелякані очі, бо ніхто не знав, що робити. Це були абсолютно різні люди, які фактично зійшлися в один момент у новостворений орган.

Інший аспект, який формував колектив — посада детектива. На той час спеціалістів, які були б детективами, не було. Хтось був або слідчим без навичок оперативної роботи, або оперативником без достатнього досвіду роботи проведення слідчих дій. І були люди, які прийшли з приватного сектору, не маючи ні тих, ані інших навичок. Так, проблема внутрішньої та професійної комунікації, напрацювання груп детективів, які б однаково добре робили і слідчу, й оперативну роботу — це те, на що ми витратили перші два роки.

Зараз ситуація кардинально змінилася.

Д.Б: А як ви оцінюєте ефективність підрозділів детективів, як вимірюєте їх KPI: кількість вироків, підозр, просування по службі?

А.С: Неможливо вимірювати ефективність детектива в контексті кількості вироків.

На що ми орієнтуємо? Наприклад, Антикорупційний суд — перший, який в кожному рішенні щодо запобіжних заходів прописує обґрунтованість підозри. І саме якість процесуальних документів, повнота зібраних доказів — як в частині обрання запобіжних заходів, так і можливої передачі справи до суду — це основний КРІ.

Були випадки, коли судді просто «макали» детективів за неякісно підготовлений документ. Ми часто отримуємо листи і з САПу, де вказуються певні зауваження. Ми ці недоліки аналізуємо і формуємо спеціальні тренінги для вдосконалення детективів.

А можна детальніше про тренінги? Які саме?

А.С: З чого починалися перші тренінги. По-перше, відбувся вступний курс, першу лекцію проводив я. Наведу приклад, коли я зрозумів, скільки ще попереду роботи для формування команди фахівців.

Сидить група новопризначених детективів. Одного з них я запитав: «Тобі потрібно встановити дані про особу. Що ти робитимеш?». Він каже: «Дам доручення оперативному органу». А він працював до цього слідчим. Потім розуміє: «Стоп, я ж уже сам представник оперативного органу. Тоді не знаю, що буду робити». Тобто він залишився в парадигмі слідчого та навіть не встиг усвідомити, що він оперативник.

Відтак ми намагалися з оперативників виховати слідчих і навпаки. Специфіка їх роботи вкрай різна: оперативнику важко підготувати обґрунтоване клопотання про обшук, а слідчим важко зрозуміти, як в конкретне авто поставити апаратуру тощо.

Весь цей час ми витратили на вирівнювання ситуації, її гармонізацію — виховання детективів. Це значний пласт праці відділу роботи з персоналом, яка триває й нині.

Д.Б: Які є проблеми та питання, що турбують вас із погляду процесуальних аспектів?

А.С: Для розмови про кримінально-процесуальне законодавство потрібна окрема зустріч. Є цілий пул людей на базі парламентських комітетів, які, як і адвокатська спільнота, організовують такі обговорення. Є норми, які явно «проти» сторони захисту, є й «проти» сторони обвинувачення тощо. Тому в деталі, мені здається, вдаватися не варто.

Д.Б: Про САП. Ми всі знали про певне напруження в співпраці детективів і прокурорів. Яка ситуація наразі?

А.С: Напруження в роботі обох сторін /посміхається/. І воно, напевне, завжди буде присутнє. Під час дискусій із уже колишнім антикорупційним прокурором моя позиція завжди була такою: не може прокурор підписати та погодити все, що приніс детектив.

Д.Б: А ви детективам це говорите? У нас враження, що детектив хоче погодити все, що тільки можна /сміється/

А.С: І це нормальне бажання детектива. Я їх орієнтую на те, що в демократичній країні не може бути 100% обвинувальних вироків. Крім Росії, мабуть. І так само я говорю детективам: питання лише в тому, як ти обґрунтував своє клопотання чи позицію.

Питання ж більш гарячого характеру виникали, коли лунала теза типу «Ми прокурори — ми так вирішили». Ми ж кажемо: «Ні, ваше рішення не узгоджується з матеріалами провадження». У відповідь: «Нас ваша позиція не хвилює».

Тоді детективам я говорив: «Коли ми намагаємося переконати в чомусь прокурорів, не давайте їм жодних шансів «макати» вас за такі елементарні помилки. Від граматичних до більш серйозних».

Коли мене Назар Іванович Холодницький (керівник САП до серпня 2020 року, — ред.) «макав» за певні процесуальні документи, я проводив наради з детективами де казав, що якщо ми відстоюємо принципову позицію з низки питань, то зобов’язані не допускати жодних помилок. Краще повільніше, проте якісніше.

З першою частиною розмови можна ознайомитися за посиланням.

Далі буде.