КИЇВ — 25 вересня 2020 року. 8 вересня у ВРУ був зареєстрований законопроєкт №4064 «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» щодо особливостей виконання рішення про забезпечення позову». Ми вирішили остаточно розібратися, що є важливішим для ініціаторів законопроєкту — виграти бій, але програти війну чи навпаки? Допоміг із цим Олег Паракуда, член Ради Комітету АПУ з банківського, фінансового та страхового права, партнер ЮК «SLS Group».

Спеціальний матеріал для Delo.ua.

— Законопроєкт ініційований народним депутатом Юрієм Камільчуком та публічно підтриманий Мін'юстом №4064 на жаль викликає більше запитань, ніж дає відповідей.

Одним з основних завдань законопроєкту, на думку автора, є встановлення запобіжників від зловживань під час застосування заходів забезпечення позову та сприяння захисту прав та законних інтересів судового процесу. З огляду на обставини появи даної законодавчої ініціативи — ухвалення Печерським судом ухвали щодо можливості примусового списання значної суми коштів з одного з найбільших державних банків та публічної риторики окремих міністрів щодо необхідності «підготовки законопроєктів, який дає можливість не здійснювати виконання цього рішення», чи юридично правильно виправляти можливо і незаконне окремо взяте рішення суду шляхом прийняття закону, який фактично приймається лише задля зупинення/блокування його виконання. Подібні способи вирішення питань через виправлення помилки прийняттям іншої помилки нагадують більше біг на місці чи імітацію дії, коли форма превалює над змістом. 

Запропонована законодавча ініціатива суперечить передусім нормам Конституції України, положенням закону «Про судоустрій і статус суддів» та навіть дисонує із окремими нормами Закону України «Про виконавче провадження».

Так, у Конституції України визначено основні засади судочинства, зокрема, і обов’язковість судового рішення; судове рішення є обов’язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (п. 9 ч. 2 ст. 129, ч. ч. 1, 2 ст. 129-1).

Також, відповідно до статті 13 закону «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Окрім того, запропонованими змінами закладається внутрішня суперечність у норми самого закону «Про виконавче провадження», оскільки відповідно до статті 2 цього закону до основних засад виконавчого провадження належать, зокрема, обов’язковість судових рішень, а також співмірність заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями.  Водночас законопроєкт пропонує запровадити норму, відповідно до якої фактично окремі види судових рішень не стають обов'язковими до виконання.

Враховуючи наведене, у разі прийняття як закону обговорюваного законопроєкту у запропонованій редакції, такий закон може бути визнаний неконституційним. Така можливість підтверджується усталеною практикою Конституційного Суду України щодо тлумачення та застосування положень Конституції про обов’язковість судових рішень та забезпечення права на справедливий судовий розгляд та на судовий захист: Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012, Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012, Рішення  від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019, Рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020.

Окремо Конституційний Суд наголошував на тому, що право на суд було б ілюзорним, якби юридична система держави допускала, щоб остаточне обов’язкове судове рішення не виконувались на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов’язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які встановлені проти них (абзац одинадцятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019).

Окрім того, публічна риторика окремих політиків та вищих посадових осіб держави щодо пошуку способів уникнути примусового виконання ухвали суду може призвести до задоволення вимог фізичних чи юридичних осіб, які є позивачами у спорі з одним з найбільших державних банків, у разі звернення ними до Європейського суду з прав людини у зв’язку з порушенням їхніх прав внаслідок втручання у судове провадження українських органів державної влади на найвищому рівні.

Наприклад, у справі «Совтрансавто-Холдинг проти України» у 2002 році Європейський суд з прав людини констатував, що втручання в провадження українських органів державної влади на найвищому рівні, якими б не були мотиви такого втручання, суперечить поняттю «безсторонній та незалежний суд» в сенсі статті 6 параграфа 1 Конвенції. Ці випадки втручання з боку органів державної виконавчої влади відображають, крім того, брак поваги до самого функціонування судової гілки влади.

У разі, якщо Європейський суд встановить у діях українських урядовців порушення норм Конвенції, він може присудити компаніям-заявникам справедливу сатисфакцію – матеріальну компенсацію понесених ними збитків, і така компенсація стягуватиметься уже не з державного банку, а з держави Україна.

Тож згадуючи великого китайського стратега Сунь Цзи, напрошується запитання, що є важливішим для його ініціаторів — виграти бій, але програти війну чи навпаки?