ХАРКІВ — 21 грудня 2020 року. Законопроєкт №2693 «Про медіа» зареєстрований у ВРУ ще 27 грудня 2019 року. Після низки напрацювань гуманітарний комітет рекомендував ухвалити його в першому читанні, запевнивши — «Не містить жодних загроз чи обмежень».

В свою чергу, Голова Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв наприкінці листопада заявляв — сподівається, що законопроєкт потрапить до зали парламенту в узгодженому вигляді вже на початку наступного року.

Та згодом проти документа виступив Національний союз журналістів України й ціла низка фахових організацій із вимогою зняти його з розгляду. За два дні до звернення приєдналися ще понад 20 медіаорганізацій. Проти законопроєкту виступила й Уповноважена ВРУ з прав людини Людмила Денісова. Сам закон згодом прозвали «каральним».

Ми вирішили з'ясувати, що саме, з юридичної точки зору, містить законопроєкт у поточній редакції та на що він все ж націлений — сприяння свободі слова чи її обмеженню? Допоміг із цим Назар Михайлов, член Відділення АПУ в Харківській області, керуючий партнер АО «Пекаренін Михайлов».

— «Створення єдиної, впорядкованої та взаємоузгодженої системи правових норм, спрямованих на регулювання правовідносин у сфері медіа, / виконання Україною зобов’язань перед європейськими партнерами та імплементація норм європейського законодавства в національне законодавство України шляхом забезпечення реалізації права на свободу вираження поглядів, права на отримання різнобічної, достовірної та оперативної інформації, на забезпечення плюралізму думок і вільного поширення інформації, на захист національних інтересів України та прав користувачів медіа-сервісів, / регулювання діяльності в сфері медіа відповідно до принципів прозорості, справедливості та неупередженості, / стимулювання конкурентного середовища, рівноправності та незалежності медіа.

Прийняття законопроєкту має створити необхідні сучасні європейські умови для задоволення  інформпотреб громадян, ефективного розвитку сфери надання аудіовізуальних медіасервісів з використанням нових технологій», — уривок з Пояснювальної записки.

В цілому законопроєкт спрямований на наближення до права та нормативно-правової бази ЄС і міжнародних правових документів у сфері політики з питань аудіовізуальної галузі. Та водночас, в ньому не достатньо висвітлені (чи взагалі не враховані) певні. доволі важливі аспекти.

Зокрема, щодо забезпечення прав правовласників — це строки транслювання кінематографічних творів у строки, що перевищують строки, визначені з правовласниками.

Питання прямого маркетингу, профілювання та поведінкової таргетованої реклами. Так, Директива 2010/13/ЄС встановлює заборону всіх форм аудіовізуальних комерційних повідомлень про сигарети, тютюнові вироби, електронні сигарети та заправні контейнери. Забороняється спеціально спрямовувати аудіовізуальні комерційні повідомлення про алкогольні напої на неповнолітніх s заохочування їх надмірного споживання.

Заборонено телепродаж лікарських препаратів, що підлягають маркетинговій авторизації у розумінні Директиви 2001/83/ЄС.

Вказані положення не враховані (чи, знову ж, взагалі відсутні в законопроєкті).

Проєкт Закону України «Про медіа» наробив чимало галасу серед професійної спільноти, журналісти говорять про наступ на свободу слова.

Законодавець стверджує, що законопроєкт загроз для медіа не містить — лише абсолютно конкретний перелік обмежень, що знаходяться у 36-й статті цього закону. Вона проста, в ній лише 12 пунктів. Вони абсолютно чіткі, прозорі та зрозумілі. Ще й надто, ці обмеження фактично зібрані з уже прийнятого та діючого законодавства. Нічого нового в цих обмеженнях немає. Вони аж ніяк не створюють загрози цензури, тиску на медіа. На додаток, значна частина українських медіа  — телебачення, радіомовлення, друковані ЗМІ, — вже і так працюють з урахуванням таких контентбмежень.

Водночас частина друга вказаної статті вказує, що критерії віднесення інформації до такої, що порушує пункти 1-4, 6-12 частини першої цієї статті розробляються та затверджуються Нацрадою спільно з органом спільного регулювання. А до затвердження відповідних критеріїв, вона обґрунтовує застосування обмежень, передбачених частиною першою цієї статті, самостійно у своїх рішеннях.

З недотриманням вказаних обмежень законодавець пов’язує відповідальність. Порушення в сфері медіа поділяються на незначні, значні та грубі. Так от, порушення обмежень встановлених статтею 36 законопроєкту є значним порушенням. Санкція  за значне порушення — штраф, а повторність значних правопорушень є підставою для скасування реєстрації, анулювання ліцензії, заборона поширення онлайн-медіа в Україні.

Закріплення в профільному законі чітких та зрозумілих підстав, а, в цьому випадку, й критеріїв віднесення інформації до такої, що порушує вимоги пунктів 1-4, 6-12 частини першої статті 36, є запорукою дотримання таких вимог та створює більш передбачувані «правила гри». 

Незрозумілим є бажання законодавця віддати вирішення цього питання органу, який уповноважується на притягнення до відповідальності. Вказане створює умови та можливості для зловживання повноваженнями Нацрадою. Це, в свою чергу. і призводить до занепокоєння та звинувачення представниками професійної спільноти в наступі на свободу слова.

Не додає прихильників законопроєкту й визначення повноважень Нацради. Так Комітет ВРУ з питань інтеграції України з Європейським Союзом у своєму рішенні вказав: частиною третьою статті 30 Директиви 2010/13/ЄС визначено, що держави-учасниці повинні забезпечити чітке визначення в законодавстві компетенції та повноважень національних регуляторних установ чи органів, а також способи їхньої підзвітності. Водночас стаття 90 законопроєкту наводить перелік повноважень Нацради, і цей перелік не є вичерпним.

Несправедливим на думку представників медіасфери є й обмеження прав журналістів-фрілансерів, оскільки законопроєкт визнає професійні права на інформацію та акредитацію лише тих журналістів, у посвідченні яких вказано зареєстроване медіа, навіть, якщо воно видане професійною чи творчою спілками журналістів.

Разом із тим рішення Ради Міністрів ОБСЄ 3/2018 закріплює положення: «Повноцінно запровадити свої закони, політику та практику щодо свободи ЗМІ з дотримання своїх міжнародних зобов’язань та перегляд і, за необхідності, скасування або зміну їх (законів, політики та практики), щоб вони не обмежували можливості журналістів виконувати свою роботу самостійно та без зайвих зусиль і перешкоджання».

Безумовно, нові та виважені підходи для регулювання такої важливої сфери необхідні. Однак, наразі окремі положення цього законопроєкту дають підстави стверджувати — він потребує суттєвого доопрацювання. І воно є неможливим без врахування думки, зокрема, професійної спільноти.