КИЇВ — 05 жовтня 2021 року. Банківські спори є однією із найбільш популярних і обговорюваних у юридичній спільноті категорій судових справ в Україні. Водночас ця категорія спорів, зазвичай, є і однією з найскладніших у юридичній практиці, оскільки пов’язана не тільки з великими обсягами доказової бази, якою оперують сторони, а й з неоднозначністю судової практики.

Крім того, не варто забувати, що з огляду на не завжди чітке банківське законодавство перед судом постає завдання враховувати інтереси вкладників, позичальників, власників банків, держави та вплив правових позицій на економіку держави. Як правило, ці інтереси не збігаються і бувають діаметрально протилежними. А за кожною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС) стоять десятки, сотні зупинених у судах нижчих інстанцій аналогічних справ, у яких учасники процесу очікують ухвалення відповідної правової позиції Верховного Суду. Тому питання врегулювання економічних відносин стоїть на першому плані.

Найцікавіші рішення 2021 року проаналізував Андрій Спектор, член Ради Відділення АПУ в Дніпропетровській області, партнер ЮФ LB.

1. Деякі питання вирішення правових проблем у спорах щодо відповідальності пов’язаних із банком осіб за шкоду, завдану банку (пілотне рішення ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18).

З 2018 року спори за позовом ФГВФО, що діє від імені банку, про відшкодування пов’язаними з банком особами завданої ними шкоди банку підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. У провадженні судів наразі перебуває 64 таких позови проти 774 відповідачів щодо майже 30 банків, тривають спори про відшкодування шкоди пов’язаних із банком осіб у порядку ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

У цій справі позивач скористався своїм правом надати докази, які, на його думку, підтверджували неправомірність і винність дій відповідачів. А відповідачі не надали жодного доказу щодо вчинення ними дій, що свідчили б про відсутність вини за невиконання передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність» обов’язків щодо добросовісного, розумного, відповідального керівництва діяльністю банку, запобігання можливим ризикам (п. 7.58 постанови).

У постанові чітко окреслено склад деліктного порушення (п. 7.4 постанови): 1) неправомірність поведінки; 2) наявність шкоди; 3) причинний зв’язок; 4) вина заподіювача шкоди.

А також встановлено презумпцію вини (п. 7.8 постанови): зі змісту ч. 2 ст. 1166 ЦК України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов’язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Відповідний висновок міститься у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц. Тому спростування цієї вини (зокрема, з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов’язком її заподіювача.

Звичайно ж, зазначене рішення цікаве і з погляду визначення розміру шкоди. Позиція ВС у цьому випадку така: якщо банку заподіяно шкоди не шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), що мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, а шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Тобто у цьому разі розмір недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів є мінімальною оцінкою шкоди, завданої банку (п. 7.61 постанови).

2. Порядок відступлення права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами (постанова ВП ВС від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18).

Ще у постанові від 31.10.2018 у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10.11.2020 у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч. 3 ст. ст. 512 та 1054 ЦК України, оскільки для зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб’єкт, а саме — кредитор-банк або інша фінансова установа.

У 2021 році ВП ВС конкретизувала цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

3. Умови задоволення вимог за банківською гарантією (постанова КГС ВС від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19).

Обов’язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму, відповідно до умов гарантії, настає за умови порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає. При вирішенні спору про існування обов’язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить, передусім, дослідження наявності чи відсутності виникнення відповідного обов’язку — гарантійного випадку (порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією), а не формальне дослідження виключно наявності заяви про сплату за гарантією.

4. Усунення протиріччя між нормами щодо порядку реалізації іпотечного майна під час виконавчого провадження (постанова ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 923/971/19).

Вирішено конфлікт між ст. 49 Закону України «Про іпотеку», яка дозволяє іпотекодержателю залишити за собою предмет іпотеки в разі визнання перших або других прилюдних торгів такими, що не відбулися, та нормами ч. ч. 6 і 9 ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження», що надає таке право стягувачу (іпотекодержателю) виключно в разі нереалізації майна на третіх електронних торгах. ВС дійшов висновку, що у правовому регулюванні процедури продажу майна, на яке звернено стягнення державним (приватним) виконавцем, норми ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» є загальними щодо норм ст. 49 Закону України «Про іпотеку», якими визначено особливості реалізації іпотечного майна з публічних торгів, зважаючи на правовий режим майна, що відчужується, як обтяженого іпотекою стягувача-іпотекодержателя та з огляду на переважне право іпотекодержателя на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.

Крім того, зустрічне зарахування грошових вимог іпотекодержателя за наслідком оголошення перших торгів такими, що не відбулися у зв’язку з відсутністю учасників торгів, не тільки спрощує для іпотекодержателя, який є єдиним стягувачем у виконавчому провадженні, звернення стягнення на майно, а також дозволяє зарахувати в погашення боргу грошові вимоги стягувача, що відповідають експертній вартості предмета іпотеки без їх зниження на других і третіх торгах. Зазначене відповідає інтересам іпотекодавця у виконавчому провадженні щодо якнайповнішого задоволення і погашення (припинення) вимог кредитора у виконавчому провадженні за рахунок вартості майна, на яке звертає стягнення державний (приватний) виконавець.

5. Визначення розміру вимог забезпеченого кредитора до майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов’язанні (постанова КГС ВС від 04.02.2021 у справі № 904/1360/19).

Судом встановлено, що тлумачення абз. 3 ч. 2 ст. 45 КУзПБ у взаємозв’язку з положеннями ст. ст. 572, 575, 589 ЦК України, ст. ст. 7, 11, 17, 18 Закону України «Про іпотеку» та ст. ст. 12, 19, 28 Закону України «Про заставу» свідчить, що вимоги забезпеченого кредитора, якщо інше не обумовлено договором застави (іпотеки) та немає заяви такого кредитора про повну чи часткову відмову від забезпечення, до майнового поручителя, який не є боржником в основному зобов’язанні, є забезпеченими загалом незалежно від облікової оцінки заставного (іпотечного) майна, визначеної сторонами в договорі застави (іпотеки).

Кінцева вартість заставного (іпотечного) майна для цілей проведення розрахунків із забезпеченим кредитором формується в момент його реалізації. Застава (іпотека) припиняється, а вимоги забезпеченого кредитора вважаються погашеними у разі реалізації предмета застави (іпотеки) з дотриманням вимог КУзПБ.

Врешті-решт, ВС ще раз нагадує, що сутність застави (іпотеки) полягає не лише в тому, щоб забезпечити основне зобов’язання в повному обсязі, а в тому, що правом застави (іпотеки) є право на чужу річ, яке належить кредитору в забезпеченні його права вимоги за зобов’язанням і виявляється в можливості переважного (порівняно з іншими кредиторами) задоволення із цінності цієї речі. Таке переважне право також закріплено в ч. 6 ст. 64 КУзПБ, якою встановлено, що погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Кодексом, позачергово.

Вступити до АПУ. Telegram-канал. YouTube-канал.

Якщо ви бажаєте підтримати діяльність АПУ, будемо вдячні, якщо ви зробите це за посиланням.