Ксенія Прохур, заступниця Голови Комітету Асоціації правників України з процесуального права, радниця Baker McKenzie, у колонці для «ЮРЛІГИ» проаналізувала поточну ситуацію з неможливістю виконання в Україні судових рішень в іноземній валюті та зробила огляд можливих шляхів розв’язання цієї проблеми.

Які наслідки для кредиторів?

З 24 лютого 2022 року залишається неможливим виконання в Україні судових рішень в іноземній валюті. Ідеться як про рішення національних судів по суті спору, так і про рішення іноземних судів та міжнародних арбітражів, які приводяться до виконання в Україні.

Так, наприклад, іноземні кредитори, які мають валютні рахунки за кордоном, не мають змоги отримати виконання в Україні винесених на їхню користь рішень.

Така ситуація зумовлена чинними обмеженнями на купівлю й переказ іноземної валюти, що унеможливлюють проведення операцій з купівлі валюти та її переказу за кордон, у тому числі і для цілей виконання судових рішень.

Очевидно, що відповідні обмеження були введені регулятором для попередження ризиків у зв’язку з повномасштабним вторгненням держави-агресора. Водночас, враховуючи негативні наслідки для кредиторів, все ж має бути забезпечений певний баланс між відверненням потенційних ризиків та забезпеченням прав кредиторів за судовими рішеннями.

Чи можна досягти такого балансу в теперішніх умовах?

Суть обмежень

З моменту набрання чинності Постановою НБУ № 18 від 24 лютого 2022 року «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану» й до теперішнього часу органи виконавчої служби та приватні виконавці не мають можливості звертатися із дорученнями на придбання іноземної валюти для виконання судових рішень у валюті, а також ініціювати переказ такої валюти за кордон на банківські рахунки кредиторів-нерезидентів.

Таким чином, у силу наявних обмежень органи виконання не мають можливості виконати:

• рішення національних судів про стягнення коштів у валюті (наприклад, за кредитними договорами) на користь як резидентів, так і нерезидентів;
• визнані в Україні рішення іноземних судів та міжнародних комерційних арбітражів про стягнення на користь нерезидентів коштів з резидентів України.

Відповідно, під час здійснення виконавчого провадження за такими рішеннями з урахуванням профільних нормативних актів:

• у разі виявлення на рахунку боржника коштів у національній валюті — орган виконання не має можливості ініціювати купівлю валюти за рахунок таких коштів з метою її стягнення на свій рахунок для подальшої передачі кредитору;
• у разі виявлення на рахунку боржника коштів в іноземній валюті — орган виконання, навіть стягнувши такі кошти на власний валютний рахунок, не має можливості переказати їх на валютний рахунок кредитора за межі України;
• у разі виявлення майна боржника та його примусового продажу — орган виконання знову ж таки не має можливості ініціювати купівлю іноземної валюти за рахунок коштів, що надійшли від продажу, та переказати кошти у валюті на валютний рахунок кредитора за межами України.

Фактично єдиним дієвим сценарієм щодо виконання рішень в іноземній валюті є ситуація, коли рішення виконується на користь кредитора, який має валютний рахунок в Україні та — найголовніше — на рахунку(-ах) боржника виявлені кошти у відповідній валюті та в достатній кількості. У такому разі такі валютні кошти можуть бути стягнуті органом виконання й передані кредитору на банківський рахунок в українському банку. Однак такі випадки є скоріше приємними винятками із загального правила.

Наслідки для кредиторів

Очевидно, що наявна ситуація порушує права кредиторів щодо виконання в Україні судових рішень, винесених на їхню користь; не відповідає очікуванням кредиторів, якими вони могли б керуватися, у тому числі ініціюючи судові або арбітражні провадження ще до моменту введення вказаних обмежень.

Так, наприклад, до лютого 2022 року іноземний кредитор, ініціюючи арбітражний розгляд за кордоном або в Україні проти боржника — резидента України, цілком обґрунтовано розраховував на можливість виконання такого рішення в Україні за рахунок майна боржника. Тож рішення про ініціювання арбітражного процесу, в тому числі з точки зору вартості такого процесу відносно майбутніх перспектив стягнення, кредитор, очевидно, приймав з урахуванням задекларованої в Україні можливості приведення відповідних рішень до виконання за ухвалою суду.

Однак в умовах чинних обмежень кредитор вже на стадії виконання рішення стикається з фактичною неможливістю такого виконання, що зумовлена не відсутністю коштів/майна у боржника (ризик, який кредитором мав бути, безумовно, врахований), а встановленням відповідних обмежень саме державою місця виконання. Чи мав кредитор можливість врахувати ризик настання таких обставин при ініціюванні арбітражного процесу? Навряд чи.

Важливо, що гарантії держави щодо обов’язковості виконання судових рішень продовжують «діяти», однак, на жаль, наразі лише в декларативній формі.

Відповідно, так само декларативними зараз є зобов’язання держави щодо забезпечення виконання на її території рішень іноземних судів і рішень міжнародних комерційних арбітражів. Такі зобов’язання Україна взяла на себе відповідно до Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень та нещодавно ратифікованої Конвенції про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах.

Як наслідок, поточні валютні обмеження не лише порушують права кредиторів та зобов’язання держави, а й:

• ставлять іноземних кредиторів, які не мають валютних рахунків в Україні, в нерівне становище відносно українських кредиторів з валютними рахунками в українських банках, а також
• надають необґрунтовану перевагу боржникам за рішеннями в іноземній валюті, зокрема через фактичне відстрочення виконання судових рішень проти таких боржників поза межами встановленої законом процедури надання дозволу на відстрочку.

Альтернативні шляхи

Пошук можливих варіантів виходу із ситуації (окрім як, звичайно ж, послаблення відповідних обмежень регулятором) наводить на думку про такі опції, як: (1) зміна валюти виконання рішення через зміну способу/порядку виконання, (2) відступлення права вимоги та заміна сторони виконавчого провадження (наприклад, з іноземного кредитора на кредитора-резидента).

Окрім того, що обидва шляхи потребують ініціювання окремих судових проваджень (що для кредитора за чинним судовим рішенням аж ніяк не є цікавим), жоден із зазначених шляхів не гарантує в результаті виконання рішення.

В умовах наявної практики Великої Палати Верховного Суду, котра передбачає, що рішення мають виконуватися саме в тій валюті, яка визначена судом в резолютивній частині рішення, та за відсутності позитивної практики щодо зміни валюти виконання у зв’язку з валютними обмеженнями шанси на зміну валюти судом через процедуру зміни способу/порядку виконання рішення не є високими.

Зі свого боку, заміна сторони на стадії виконання хоч і може здатися привабливою для іноземного кредитора, який відступає право вимоги, однак може поставити нового кредитора-резидента в аналогічну ситуацію з неможливістю придбання органом виконання валюти для виконання рішення. Таким чином, перспективи успішного відступлення права вимоги на користь резидента також досить примарні. Фактично єдиним дієвим варіантом, як зазначено вище, в цьому контексті може бути виявлення на рахунках боржника коштів у відповідній валюті в достатній кількості та їх перерахування новому кредитору-резиденту.

У будь-якому разі, очевидно, що кредитор, який пройшов довгий і тернистий шлях до отримання рішення на свою користь (як-от у національних судах або ж в арбітражі/іноземних судах, а потім ще й національних судах для визнання рішення в Україні), опиняється в ситуації, коли він змушений вчиняти додаткові дії, витрачати додатковий суттєвий ресурс, аби досягти того результату (виконання рішення), на який він розраховував, керуючись чинними гарантіями від держави.

Альтернативно, кредитор, звичайно ж, може почекати з виконанням рішення до зняття відповідних обмежень, що, однак, надасть безумовної переваги боржнику в його можливостях щодо відчуження коштів/майна для уникнення примусового стягнення за відповідним рішенням у майбутньому. Окрім того, слід враховувати обмеженість строку пред’явлення рішення до виконання, за закінченням якого кредитор знову ж таки буде змушений вчиняти додаткові дії та нести додаткові витрати для продовження такого строку.

Як же бути?

На перший погляд, відповідь на питання проста — дозволити придбання й переказ валюти органами виконання для цілей виконання судових рішень, хіба що за винятком рішень на користь резидентів держави-агресора. Однак, звичайно ж, не все так просто.

З одного боку, вирішення зазначеної ситуації начебто може лежати в площині обмеження кола суб’єктів, на користь яких рішення можуть виконуватися: зняття обмежень для виконання судових рішень на користь тих кредиторів, які не пов’язані з державою-агресором, засновники/учасники яких не підпадають під ті обмеження, які застосовуються Україною та іноземними державами-партнерами тощо. Водночас залишається відкритим питання, хто саме та яким чином має встановлювати наявність «зв’язку» з державою-агресором і, відповідно, можливість/неможливість придбання валюти для виконання рішення.

Окрім того, очевидно, що така фактична заборона виконання рішення на користь певної категорії суб’єктів (кредиторів, які пов’язані з державою-агресором) має бути законодавчо визначена, у тому числі вона повинна узгоджуватися з положеннями міжнародних договорів, за якими Україна гарантує виконання рішень без винятків за критерієм «пов’язаності з державою-агресором».

З іншого боку, запровадження відповідних обмежень, безумовно, мало й економічне підґрунтя, що в умовах воєнного стану, безперечно, має враховуватися при оцінці можливості встановлення тих чи інших винятків із загального правила про заборону купівлі й переказу валюти, незалежно від принципів обов’язковості судових рішень та міжнародних зобов’язань України в цій частині.

Таким чином, вихід із наявної ситуації, очевидно, лежить у розробці критеріїв застосування/незастосування валютних обмежень у процедурі виконання судових рішень у валюті. Такі критерії та механізм їх застосування повинні бути розроблені, перш за все, Національним банком України у співпраці з Міністерством юстиції України із залученням представників органів виконання та практикуючих правників. Зазначені критерії та заборона/обмеження на виконання рішень на користь тих чи інших боржників мають знайти належне відображення й на нормативному рівні, оскільки на цей час нормативні акти у сфері виконання рішень та міжнародні договори поточної позиції держави в цій частині не відображають.

Вчинення державою дій в напрямку вирішення зазначеної проблематики має стати сигналом і для міжнародної спільноти, іноземних кредиторів, зокрема додати впевненості щодо перспектив співпраці з українським бізнесом, що не в останню чергу зумовлюється й можливістю отримати виконання в Україні судових рішень та рішень міжнародного комерційного арбітражу проти українських боржників.