Олена Сібірцева, Голова Комітету з цивільного, сімейного та спадкового права Асоціації правників України, радниця, адвокатка AGA Partners, у колонці для ЮРЛІГИ проаналізувала рішення Верховного Суду у справі, яка належить до нового типу сімейних спорів в умовах воєнного стану. Ця справа стосується визначення місця проживання дитини, ймовірно, з метою звільнення батька від проходження військової служби.

В умовах воєнного стану судова система України зіштовхнулася із новим типом сімейних спорів. Спори, на перший погляд, є звичними (про визначення місця проживання дитини, про позбавлення батьківських прав, про усунення перешкод у вихованні дитини, про розірвання шлюбу), втім, їхня мета відрізняється.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

Саме ця норма і стала поштовхом для ініціювання судових спорів, які стосуються нібито захисту батьківських прав, проте завуальовано направлені на отримання судового рішення, в якому було б закріплено, що на «самостійному вихованні батька/матері» перебуває дитина.

«За домовленістю»

Аналіз судової практики свідчить про те, що зросла кількість судових спорів, у яких один із батьків звертається до суду із позовом про визначення місця проживання дитини, або позбавлення батьківських прав, а інший із батьків визнає позовні вимоги. При цьому в рішенні суду обов'язково встановлено, що «батько/мати самостійно виховує дитину».

Також поширення набули спори, які завершуються укладенням мирових угод у таких справах, як визначення місця проживання дитини та усунення перешкод у вихованні дітей. Передбачувано, що окремі із пунктів мирових угод містять також відсилання на те, що виключно один із батьків займається вихованням та утриманням дитини, в той час як інший — самоусунувся від таких або бере мінімальну участь у вихованні дитини.

Такі «спори» мають ознаки штучних та направлених не на захист прав та інтересів дитини, а здебільшого на реалізацію прав, які гіпотетично підпадають під зміст ч. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року.

Також посилання на «самостійне виховання дитини» виникає і в позовних заявах про розірвання шлюбу, спільних заявах про розірвання шлюбу подружжям, яке має дітей, а також договорах про місце проживання, участь у вихованні та утриманні дитини, які подаються до суду при розірванні шлюбу на підставі спільної заяви подружжя, яке має дітей.

Неприємною динамікою є те, що члени подружжя, які на певному етапі діяли злагоджено, в непоодиноких випадках дійсно припиняють свої стосунки і розпочинають реальний спір щодо захисту батьківських прав, який ускладнюється наявністю «уже вирішеного питання» рішенням суду, яке було наслідком «полюбовного» визнання позовних вимог чи укладенням мирової угоди.

Спори, які завершуються визнанням позовних вимог або укладенням мирових угод, не йдуть далі судів першої інстанції, а тому на прикладі постанов Верховного Суду їх не наведено.

«Реальний спір», але без «реальних намірів»

Паралельно існує ціла низка судових спорів, у яких одним із батьків самовільно змінено місце проживання дитини та подано позов про визначення місця проживання дитини разом із ним/нею, або позбавлення батьківських прав іншого із батьків.

Такі спори можуть мати як повністю штучний характер, де один із батьків маніпулює своїми батьківськими правами задля звільнення від призову, так і змішаними, де одночасно дійсно існує спір між батьками з питань захисту прав дитини.

Водночас, якщо одна із сторін дійсно вбачає факт того, що один із батьків маніпулює дитиною у зв'язку із воєнним станом, варто озвучувати це в суді та говорити, в тому числі, про зловживання правами.

Встановлення факту, який має юридичне значення. Верховний Суд та Велика Палата Верховного Суду

Найяскравішою новелою воєнного часу в контексті «захисту батьківських прав» стала категорія спорів у порядку окремого провадження, де один із батьків просить встановити факт самостійного виховання дитини одним із батьків. І, як бачимо, ми знову зустрічаємо відсилку на формулювання ч. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року.

Якщо переглянути цю категорію справ на рівні судової практики судів першої інстанції, то можна побачити, що батько/мати просять встановити такий факт для різних цілей — виїзду за кордон з дитиною, зміни місця проходження військової служби, отримання пільг тощо.

Втім, одна із таких справ не залишилася поза увагою та дійшла до Верховного Суду, а потім була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, що дозволяє розглянути її як цікаву з точки зору права.

Про що справа?

Так, батько звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання дитини. Зазначав, що перебував у шлюбі, в якому народилася дитина, а після його фактичного припинення син залишився проживати з ним, мати дитини виїхала за кордон.

У подальшому батьки уклали між собою договір, за яким визначено місце проживання дитини з батьком.

Надалі батько та мати розірвали шлюб, з матері було стягнуто аліменти, дитина залишилася проживати з батьком. Батько при цьому стверджував, що він самостійно виховує дитину.

Звертаючись до суду, батько просив встановити факт самостійного виховання дитини з метою оформлення документів, необхідних для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні заяви відмовлено. Суд мотивував рішення тим, що обоє батьків беруть участь у вихованні дитини.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, батько оскаржив його в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції залишив скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначив, що погоджується із висновками суду першої інстанції, оскільки заявник не довів, що матір не здійснює прав та не виконує обов'язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою.

На що звернув увагу Верховний Суд та чому справа опинилася у Великій Палаті?

Батько не погодився і з цим рішенням та оскаржив його у Верховному Суді, який побачив у цій справі виключну правову проблему та ухвалою від 27 вересня 2023 року передав розгляд справи № 201/5972/22 на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд звернув увагу на те, що встановлення факту самостійного виховання батьком дитини пов'язано із виконанням військового обов'язку, проходженням військової служби та реалізації ним права на відстрочку від призову на військову службу.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2022 року (справа № 362/643/21) зазначено, що військова служба є різновидом публічної, тому спори з приводу проходження військової служби, зокрема з приводу соціального захисту військовослужбовців, належать до юрисдикції адміністративних судів.

Верховний Суд зазначив, що враховуючи те, що із заявником може виникнути спір, пов'язаний з доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (про це йшлося у заяві), цей спір може стосуватися публічно-правових відносин, а отже не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства.

Надалі Верховний Суд зауважив, що у цій справі заявник звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту, а саме встановлення факту самостійного виховання дитини, зокрема, з метою (згідно з доводами заявника) отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, а також отримання відстрочки від мобілізації. Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов'язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою.

При розгляді цієї справи Верховним Судом досліджено судову практику в аналогічних справах за червень-вересень 2023 року та встановлено, що:

(1) на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України суди відмовляли у відкритті провадження у подібних справах, оскільки із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачався спір про право (справи № № 441/2208/23, 669/864/23, 587/2555/23, 192/1671/23, 947/27131/23, 707/8911/23, 604/951/23, 559/2430/23, 381/2937/23, 604/886/23, 716/1104/23, 199/5376/23, 344/11153/23, 599/1435/23, 599/1434/23, 152/655/23, 727/5799/23);

(2) судами розглянуто заяву по суті і задоволено вимогу про встановлення факту самостійного виховання дитини в окремому провадженні (справи № № 331/4826/23, 556/2030/23, 714/949/23, 201/7656/23, 718/2071/23, 718/2069/23, 759/6144/23, 147/664/23, 718/1870/23, 725/3819/23, 557/888/23, 466/4321/23, 724/1170/23);

(3) судами вирішено порушене питання по суті та відмовлено в задоволенні заяви за необґрунтованістю (справи № № 715/2428/23, 686/11972/23, 466/7080/23, 354/897/23, 533/279/23);

(4) судами у відповідності до пункту 1 частини другої статті 186 ЦПК України відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки факт самостійного виховання дитини не може бути встановлений у судовому порядку (справи № № 389/2881/23, 750/12788/23, 604/911/23);

(5) згідно з пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, з посиланням на те, що заява про встановлення факту самостійного виховання дитини підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (справа № 521/20726/23).

Суд касаційної інстанції зазначив, що факт самостійного виховання дитини одним із батьків ймовірно може бути встановлений адміністративним судом, зокрема, під час розгляду справ про оскарження дій, бездіяльності чи рішень компетентних органів щодо відмови у наданні соціальної допомоги, незабезпечення соціальних чи інших гарантій, відмови у визнанні прав, визначених законом, які підлягають вирішенню у порядку адміністративного судочинства.

Зважаючи на значний перелік наведених вище справ і відсутність єдності судової практики в цьому питанні, Верховний Суд зробив висновок, що існуючу вище справу можна вважати пілотною (зразковою) та є наявні підстави для передачі справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Що говорить Велика Палата Верховного Суду?

Станом на кінець січня 2024 року в публічному доступі ми бачимо, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 від 26 жовтня 2023 року прийнято справу до розгляду та призначено розгляд справи на 5 грудня 2023 року. Утім, на сьогоднішній день результати розгляду справи відсутні в публічному доступі.

Цікавою є Окрема думка у цій справі, висловлена низкою суддів Великої Палати Верховного Суду.

Судді зауважили, що судова практика щодо застосування інституту окремого провадження в цивільному судочинстві є усталеною. На їх погляд, ніякої виключної правової проблеми у цій справі немає. Очевидною є недопустимість використання окремого провадження, зокрема, з метою: (а) «створення» преюдиційних фактів або нововиявлених обставин для вирішення в адміністративному судочинстві спорів щодо визнання протиправним і скасування рішення про відмову у перетині державного кордону України; (б) отримання доказу існування підстави для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Також підкреслено, що якщо спір про право (наприклад, про визнання протиправним і скасування рішення про відмову у перетині державного кордону України) належить до юрисдикції адміністративного суду, то після виникнення спору із суб'єктом владних повноважень, який відмовив у такому перетині, заявляти будь-які вимоги за правилами цивільного судочинства (і ще й в окремому провадженні) означає (а) розривати вирішення єдиного спору про право між судами різної юрисдикції та (б) визнавати, що для розгляду справи за правилами адміністративного судочинства потрібно «створити» преюдиційні факти чи нововиявлені обставини у цивільному процесі.

Упродовж 2020-2023 років Велика Палата Верховного Суду утверджувала підхід, згідно з яким суди не можуть сприяти створенню ситуацій, за яких позивач змушений для вирішення одного спору декілька разів звертатися до суду, зокрема почергово до судів різної юрисдикції, як і не можуть потурати розриванню одного спору на декілька справ (тим більше в судах різної юрисдикції).

Ці висновки є цікавими з точки зору багатокомпонентності відносин, які завуальовано можуть міститися у справі, яка наведена вище.

Замість висновків

Воєнний стан вніс корективи в усі сфери життя українців, а тому перед судовою системою України постають нові виклики. Наразі одні з найбільш чутливих спорів, які стосуються прав дітей, виокремилися у окрему площину через призму військового обов'язку.

Важливо при здійсненні захисту прав та інтересів дітей не забувати про те, що дитина є центром таких спорів і не має використовуватися як інструмент, направлений на створення штучних судових процесів задля досягнення цілей, відмінних від її щасливого дитинства.

Окремої уваги та виваженості потребують рішення батьків щодо ініціювання спорів, про які йшлося на початку, адже сьогоднішнє «мирне вирішення» питання позбавлення батьківських прав чи місця проживання дитини завтра може обернутися реальною «війною» за дитину. І в практиці цьому уже існують підтвердження у вигляді реальних нещасливих історій.

Тому право на судовий захист — це дієвий інструмент, втім він вимагає відсутності зловживань для застосування.