В інтерв’ю «Цензор.НЕТ» Світлана Старосвіт, членкиня Асоціації правників України, д.ю.н. Гарвардського університету, розповіла, чи можна розглядати воєнні злочини РФ, зокрема насильницькі викрадення, катування, зґвалтування, позасудові страти, невибіркові обстріли цивільної інфраструктури як геноцид.

— РФ уже порушила і цинічно продовжує порушувати всі норми міжнародного гуманітарного права: від заборон нападати на цивільне населення до депортації українців на свою територію. Як можна кваліфікувати ці злочини? Це в чистому вигляді воєнні  чи є ознаки геноциду?

— Римський статут відносить до воєнних злочинів умисне вбивство, тортури й нелюдське поводження, умисне завдання сильних страждань, незаконне і значне за обсягами знищення чи привласнення майна, що не викликано воєнною потребою, умисний цілеспрямований напад на цивільне населення чи окремих цивільних осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, позасудові страти. Ті жахливі факти, які доступні у публічному просторі, дають змогу дійти попередніх висновків, що, ймовірно, йдеться про скоєння саме цієї групи воєнних злочинів.

Як і в окремих воєнних злочинах, доведення злочину геноциду — складне завдання, що потребує ретельного вивчення доказів перед тим, як надати кваліфікацію.

Позиція керівництва РФ щодо України як суверенної держави і української нації не може не непокоїти. Проте серед експертів, юристів-міжнародників думки щодо цього питання розійшлися. Одні стверджують, що докази дають змогу попередньо кваліфікувати фактичні обставини, включно з висловлюваннями керівництва РФ, як такі, що містять ознаки геноциду. Інші дуже обережні з оцінкою через брак прямих доказів, адже практика міжнародних судових інстанцій вказує на те, що існує дуже високий поріг щодо того, що вважається умислом під час доведення злочину геноциду.

Головна мета України — продовжувати збір доказів і свідчень, щоб можна було говорити з цього питання предметніше.

— Щодо геноциду теж можливе притягнення до відповідальності на рівні держави і персонального керівництва?

— Так. До цього часу як державу вдалося притягнути до міжнародно-правової відповідальності лише на підставі порушення зобов’язання запобігання злочину геноциду. Йдеться про відоме рішення Міжнародного суду ООН за позовом Боснії і Герцеґовини проти Сербії і Чорногорії щодо порушення норм Конвенції про геноцид від 26 лютого 2007 року. Міжнародний суд установив, що Сербія порушила свої міжнародно-правові зобов’язання, але не визнав відповідальності Сербії за дії тих, хто безпосередньо вчиняв акти геноциду у Сребрениці через брак доказів, що ці дії можна вважати діями саме держави Сербії. Щодо України, оскільки злочини вчинялись регулярними військами РФ, цей аргумент у міжнародному суді майже не має шансів на успіх.

Зазначу, що в міжнародному праві немає єдиної позиції, як розрізняти факт злочину зґвалтування як побічного наслідку конфліктів від зґвалтування як інструменту геноциду, тобто невід’ємної частини злочинної військової політики, проведеної з метою завдати приниження й сорому населенню, погіршити змогу відновлення життя цієї групи. Рисою таких злочинів є те, що вік жертв може коливатися від дітей до 80-річних жінок. Із ситуації в Україні ми бачили інформацію про сексуальне насильство над вагітними жінками, малолітніми дітьми і літніми жінками. І наявна чимала кількість фактів про зґвалтування порушує потребу поставити питання їхньої можливої кваліфікації саме як інструменту геноциду.

Нагадаємо, що нещодавно спільнота українських юристів, серед яких і Асоціація правників України, апелюючи до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Конвенції про геноцид), звернулася до міжнародного співтовариства із закликом вжити негайних і рішучих заходів для припинення геноциду українського народу та забезпечити відповідальність за вже скоєні порушення.

З повним текстом інтерв’ю можна ознайомитися за посиланням.