КИЇВ — 08 квітня 2021 року. Історія справи, яку українці неформально прозвали «Медведчук проти Стуса», розпочалася 19 жовтня — тоді Дарницький районний суд м. Києва виніс рішення, що спричинило значний суспільний резонанс і низку негативних відгуків. 

Стосувалося воно заборони розповсюджувати книгу журналіста Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», де згадується адвокат поета Віктор Медведчук. Останній стверджував про наявність у книзі нібито неправдивої інформації, що порушує його честь та гідність. 

Рівно пів року потому, 19 березня, Вахтанг Кіпіані у справі врешті виграв — Апеляційний суд Києва скасував рішення Дарницького райсуду. І тепер ми змогли дізнатися про всі нюанси справи в адвокатів— партнерів «Шкребець та партнери» Сергія Глотова (далі — С.Г.) та Юрія Артюха (далі — Ю.А.).

Детальніше обговорити подробиці справи можна буде вже сьогодні під час онлайн-зустрічі о 16:00 

— Нагадаймо читачам, із чого все розпочалося?

С.Г.: З видання видавництвом Vivat книги про Василя Стуса авторства Вахтанга Кіпіані. Напевно, не було б книги — не було б і процесу. Вона побачила світ ще в допандемічні часи у 2019 році. 

Ю.А.: Так, Кіпіані презентував книгу наприкінці травня 2019 року в «Мистецькому Арсеналі» в Києві в межах міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Вона містить архівні матеріали кримінальної справи щодо звинувачення Стуса в антирадянській агітації та пропаганді, за наслідками якої він отримав максимальний термін ув’язнення в 10 років і згодом загинув у таборі за нез’ясованих обставин. 

У книзі є й історичні нариси Кіпіані, присвячені різним аспектам життя поета, зокрема розділ, присвячений судовому процесу над ним під назвою: «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?».

За словами представника Медведчука, саме на фестивалі він придбав вказану книгу і після ознайомлення з її змістом звернув увагу свого клієнта на фрази, що можуть порушувати його честь та гідність. 

Цікаво, що сам Віктор Медведчук книгу не читав, повністю поклавшись у цьому питанні на адвоката, який згодом, у серпні 2019 року, від імені Медведчука подав позов до суду про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації.

С.Г.: Так, презентація продовжилася позовом про дифамацію на 29 сторінок з купою додатків до нього, який отримало видавництво наприкінці серпня того ж року, і повідомленням про дату першого засідання 2 жовтня. І звісно, хрестоматійні 15 днів, надані судом для підготовки відзиву на позов. 

До речі, зверну увагу, що попри один з основних принципів цивільного судочинства про рівність всіх учасників судового процесу, відповідач за позовом все ж таки в менш вигідному становищі щодо позивача. 

Навіть на прикладі цієї справи. Позивач, виходячи зі змісту позову, готував його не менше трьох місяців. А на підготовку відзиву на позов судом було відведено лише 15 календарних днів. І хоча процесуальним законом цей строк визначений як мінімальний, мало коли суди за своєї ініціативи дають більший строк.

— Які аргументи використовував позивач, щоб досягти своєї мети?

Ю.А.: Почнемо з претензій. Медведчуком оскаржувалось 9 фраз з книги, які умовно можна поділити на три блоки: 

перший — характеристика особи Медведчука (наприклад, автор ставить питання: «Чи боявся Медведчук КГБ чи просто завжди був циніком і аморальним типом»), 

другий — родинне минуле Медведчука (автор каже, що за певними джерелами, його батько під час Другої світової війни працював на Німеччину, іншими словами, був поліцаєм), 

третій — поведінка Медведчука як захисника Василя Стуса в судовому процесі (такій поведінці надається негативна характеристика, наприклад, автор зазначає, що Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання»). 

Щодо аргументів — тут дещо складніше.

С.Г.: О, вони були досить хаотичними. Їх викладення за формою та змістом також було доволі цікаве. Наприклад: «…повертаючись до представників відповідача, які вирішили знаходячись у сучасній «теплій ванні» незалежної України…». І таких моментів авторства представника нашого процесуального опонента дуже багато.

Та головне, що позивач не надав жодного доказу на користь того, що мова у спірних фразах йде саме про фактичні твердження. 

Як відомо, позивач для обґрунтування свого позову має довести, в першу чергу, саме це. І лише потім розгортаються судові баталії навколо того, чи є інформація, викладена в таких фактичних твердженнях, достовірною чи недостовірною, що тягарем доказування з акцентом на достовірності покладається вже на відповідача. 

З постанови апеляційної інстанції: суд майже на 100% погодився із нашою позицією.

Ю.А.: Скажу більше: коли ми ознайомилися з позовною заявою, то взагалі не могли зрозуміти суті претензій до автора щодо оспорюваних фраз, окрім загального твердження про неправдивість інформації. 

Та й сама позовна заява була справді доволі суперечлива. Наприклад, Медведчук, з одного боку, оспорював твердження, що він виховувався в родині політзасланця, а з іншого — додавав до позову докази, що його батька було засуджено за політичною статтею і відправлено до поселення у Сибір. 

Чи оскарження фрази про те, що адвокати відверто відбували номер, яка за контекстом книги взагалі не стосувалася Медведчука. І таких моментів було дуже багато.

Взагалі, висвітлення ролі Медведчука в процесі над Василем Стусом у книжці зводилося до того, що хоча вона і була ганебна, але не визначальна. Медведчуку відводилась роль «шістки комуністичної системи», і автор доходив висновків, що поета вбив не його адвокат, а сама система, яка була побудована так, що знищувала всіх, хто не вписувався в її рамки.

— Пан Медведчук стверджував, що інформація у книжці не відповідає дійсності. Вам вдалося довести зворотнє?

С.Г.: Генеральна лінія нашої позиції полягала в тому, що у спірних за позовом фразах мова йде про оціночні судження із фактологічним підґрунтям. Тобто автор книги дав оцінку певним діям особи, певним подіям. І підставою для такої оцінки є певні факти, які й дозволяли висувати історичні гіпотези, робити певні припущення. 

З огляду на те, що позивач не довів природу фактичних тверджень в оспорюваних фразах, у нас не було завдання з погляду процесу доводити достовірність.

Ю.А.: Та й взагалі наша позиція захисту від початку будувалася на чотирьох постулатах: перший — у книзі йде мова про історичні події, тому не можна втручатись у їх оцінку за допомогою суду; другий — оскаржувані фрази мають під собою фактологічне підґрунтя, тобто підтверджуються певними доказами; третій — фрази не містять категоричного твердження автора, а висловлені у формі припущень або цитат з інших джерел; четвертий — деякі фрази взагалі не стосуються особи Медведчука. Враховуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, така позиція була сприйнята судами.

— У передмові видання автор написав: «Цей процес від самого початку за всіма ознаками не мав правових перспектив. Бо не можна встановлювати історичні факти у суді. Не можна переписувати минуле. Не можна забороняти висвітлювати теми, які хвилюють суспільство». На вашу думку, Дарницький райсуд Києва, ставши на бік Медведчука, переписав історію?

С.Г.: Наша позиція по справі ґрунтувалась на тому, що цей спір є поза межами права. Якщо переглянути судові засідання (а вони майже всі є у відкритому доступі), то одразу приверне до себе увагу той дискурс полеміки, і передусім з боку представника позивача, який у прямому сенсі намагався нав’язати свою точку зору на ті чи інші історичні події чи часи. 

Це доводить неприпустимість розгляду судом нашої справи. До речі, що про це зазначає ЄСПЛ: «До ролі Суду не належить арбітраж історичних питань, які є частиною тривалої дискусії між істориками («Chauvy та інші проти Франції»). Протилежнийвисновоквідкрив би шлях судовому втручанню в історичну дискусію і неминуче переніс би відповідні історичні дискусії з публічних форумів у судові зали» (рішення ЄСПЛ Dzhugashvili v. Russia). 

Тому дійсно сам факт проголошення судом рішення по суті — через визнання інформації достовірною — певним чином свідчить про намагання суду переписати історію. 

Та це питання все ж більш філософське, ніж прикладне. В будь-якому випадку, вади рішення першої інстанції, до речі, суттєві, стали підставою для апеляційного оскарження. Результат ви знаєте.

Ю.А.: Потрібно внести уточнення, що Вахтанг Кіпіані написав цю передмову до видання, яке побачило світ вже після винесення рішення Дарницьким районним судом. У першому варіанті, який власне й оскаржувався, її, зі зрозумілих причин, не було.

Якщо ж оцінювати рішення Дарницького районного суду, то можна дійсно стверджувати, що в певній частині воно може бути розцінене як намагання нав’язати суспільству власне бачення історичних подій одного з їх учасників. Мається на увазі визнання недостовірними фраз, які стосуються поведінки в судовому процесі над Василем Стусом його захисника — Медведчука. 

При цьому, з погляду правдивості, ці фрази найбільше серед інших були підтверджені доказовим матеріалом: ми використовували й протокол судового засідання, і свідчення очевидця судового процесу, які були надруковані в самвидавному журналі. Тому логіка суду, якою він послуговувався під час прийняття рішення, для нас була незрозумілою. 

Навіть не це здивувало найбільше, а те, що суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, що категорично йому було заборонено процесуальним законом — у позові Медведчук просив захистити особисті немайнові права на повагу до гідності, честі та недоторканість ділової репутації, а суд захистив право на використання його імені. При цьому захистив так, що фактично заборонив і видавництву, і автору згадувати ім’я Медведчука без його згоди не тільки в контексті його захисту у справі Василя Стуса, а взагалі. 

На цьому етапі можна було казати про фактичну заборону книжки й введення цензури. На щастя, суд апеляційної інстанції виправив це грубе порушення закону.

— Медведчук або люди з його оточення намагалися з вами налагодити контакти? 

С.Г.: Ні!

Ю.А.: І я погано собі уявляю, навіщо йому це було б потрібно. Що він міг запропонувати нашому клієнту такого, щоб той відмовився від захисту. Слід звернути увагу на таку річ: коли ми готувалися до судового процесу, то з’ясували, що Медведчук через свого адвоката періодично ініціює судові процеси щодо спростування недостовірної інформації, яка поширювалась у пресі або на телебаченні за трьома напрямами: 

1) зв’язки Медведчука з органами КДБ; 

2) співробітництво батька Медведчука з нацистами; 

3) захист Медведчуком Василя Стуса під час судового процесу.

Зазвичай, такі судові процеси не мали не тільки широкого розголосу, а й належної правової підтримки відповідачів, і Медведчук легко їх вигравав у судах всіх інстанцій. Ми припускаємо, що і в випадку з книжкою Вахтанга Кіпіані Медведчук розраховував на щось подібне. Однак потрібно розуміти, що інформація, яка міститься в книзі, дещо відрізняється від інформації, яка була поширена в газеті або телевізійній програмі. Книга не належить до ЗМІ, вона не виходить періодично, правове регулювання видавничої справи та ЗМІ різне. Спростувати недостовірну інформацію, яка поширена в книзі, не можна так, як це робиться в друкованих чи телевізійних ЗМІ — в наступному номері чи передачі, тобто достатньо легко і безболісно. 

Щодо книги може бути поставлене питання тільки про видалення недостовірної інформації та/або заборону поширення в частині недостовірної інформації. А в нашому випадку, постало питання заборони книги Вахтанга Кіпіані як єдиного і закінченого твору. 

У комбінації з суттю оскаржених фраз, публічністю як автора книги, так і позивача, вимоги Медведчука підняли в суспільстві хвилю зацікавленості судовим процесом, резонанс, а згодом і обурення рішенням суду першої інстанції. Все це загалом не дало можливості як суду першої, так і апеляційної інстанцій формально поставитися до судового процесу і змусило ретельно вивчати і правову позицію, і докази, які були надані сторонами.

Слід згадати, що подібний судовий процес, коли Медведчук намагався заборонити видання книжки, відбувся аж у 2007 році та стосувався книги Дмитра Чобіта «Нарцис, або Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука». Крапку в судовому розгляді тоді поставив лише Верховний Суд України, який відмовив у задоволенні позовних вимог Медведчука в повному обсязі. До речі, книга доволі цікава і є у вільному доступі, серед інших доказів ми використовували інформацію, що містилась у ній, як і згадане рішення Верховного Суду України

— Розкажіть про найцікавіші моменти справи.

С.Г.: Навіть і не знаю, що розповісти. Вся справа — від початку і до кінця — дуже цікава, як з погляду життєвих моментів, так і права. Впевнений, що ця справа увійде до категорії хрестоматійних справ і підніме рівень судової практики на новий щабель.

Ю.А.: А я можу згадати два. 

Перший. У позовній заяві, яку склав його представник, Медведчук оскаржував фразу про те, що він був призначений державою. У відзиві на позовну заяву ми скористалися правом, наданим нам ст. 93 ЦПК України, і поставили Медведчуку кілька запитань, на які він не відповів, внаслідок чого ми змушені були заявляти в суді клопотання з тим, щоб суд зобов’язав позивача виконати свій процесуальний обов’язок. Нарешті, коли ми отримали відповіді на поставлені запитання, підписані особисто Медведчуком, то побачили, що в одній із відповідей Медведчук прямо зазначає, що у справу Василя Стуса його призначила держава. Питання щодо цієї фрази було автоматично знято.

Другий. Як я зазначав вище, частина оспорюваних фраз стосувалася родинного минулого батька Медведчука, зокрема того, що він був поліцаєм. Доказової інформації у нас було обмаль, окрім періодичних висловлювань певних політиків, істориків, громадських діячів, що такий факт міг мати місце. До того моменту, поки ми не натрапили на інтерв’ю старшого брата Віктора Медведчука, в якому він прямо каже, що рідна бабуся Медведчука так називала його батька, крім того, звинувачуючи його в тому, що він був причетний до відправлення на примусові роботи до Німеччини своєї дружини — матері Віктора Медведчука. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог в цій частині, Медведчук з таким рішенням суду погодився і не оскаржив його.

— На вашу думку, чи можна назвати вашу перемогу крапкою в цій історичній справі?

С.Г.: На мою думку, кожна історія чи справа має своє те чи інше логічне продовження. Я особисто сподіваюсь на те, що рішення по цій справі не дозволить нашому опонентові у майбутньому позиватися з тих же мотивів та предмету з погляду змісту. Кажу я так тому, що по суті, в межах цієї справи розглядалися ті самі питання, що і вітчизняними судами по справі «Медведчук проти Дмитра Чобіта», де позивачеві було повністю відмовлено в позові.

Ю.А.: І скоріш за все, Медведчук і далі буде намагатись оскаржувати в суді будь-яку поширену про нього негативну інформацію в контексті його захисту у справі Василя Стуса. Проте рішення судів по цьому судовому процесу дадуть правникам, які в майбутньому будуть відстоювати право на пошук історичної правди, інструментарій, що дозволить їм успішно протистояти таким вимогам.

_______________________________________

Якщо ви бажаєте підтримати діяльність АПУ, будемо вдячні, якщо ви зробите це за посиланням.