Огляд англійської судової практики: частина 1, рішення ВС Великої Британії

2021-02-23

КИЇВ — 23 лютого 2021 року. Ми розпочинаємо нову рубрику — з огляду іноземної судової практики. Перші серії будуть присвячені саме англійським кейсам, і поступово висвітлити їх нам допоможе Сергій Гришко, член Ради Комітету АПУ з процесуального права, партнер ЮФ Redcliffe Partners. Справа перша — Enka Insaat Ve Sanayi AS проти Insurance Company Chubb.

9 жовтня 2020 року Верховний Суд Великої Британії (далі — ВС) у справі Enka Insaat Ve Sanayi AS проти Insurance Company Chubb надав висновок щодо права, що застосовується до арбітражної угоди у випадку, якщо сторони прямо не визначили право, застосовне до такої арбітражної угоди.

Обставини справи

Компанія Enka Insaat Ve Sanayi AS (далі — «Enka») була залучена до модернізації російської електростанції в ролі субпідрядника. Договір між Enka та генпідрядником містив арбітражну угоду щодо розгляду спорів у Лондоні відповідно до регламенту Міжнародної торгової палати (ІСС). Договір не визначав право, що застосовується до угоди.

У лютому 2016 року на електростанції відбулася пожежа. Страховик Chubb Russia (далі — «Chubb») виплатив власникам електростанції відшкодування. Chubb отримав право вимагати компенсацію збитків у відповідальних за пожежу осіб. У травні 2019 року Chubb подав до російського суду позов проти Enka.

У вересні 2019 року Enka звернулася до Комерційного суду в Лондоні з вимогою заборонити розгляд справи в російському суді (anti-suit injunction), бо такі дії порушують арбітражну угоду.

Комерційний суд у Лондоні відхилив позов Enka. Суд утримався від визначення застосовного права та вказав, що саме російський суд повинен вирішити, чи підпадає позов Chubb у Росії під умови арбітражної угоди.

Апеляційна інстанція скасувала це рішення, встановивши заборону на розгляд справи в російському суді. Аргументоване рішення тим, що за відсутності прямого вибору права, застосовного до арбітражної угоди, її має регулювати право місця арбітражу (seat of arbitration).

Chubb оскаржив таке рішення до ВС.

Рішення Верховного Суду

Для вирішення спору в міжнародному арбітражі застосовуються різні види права:

1) що регулює основний договір, відповідно до якого вирішують спір по суті;

2) місця арбітражу, що регулює арбітражне провадження та межі втручання національних судів у його перебіг;

3) Що регулює арбітражну угоду, та відповідно до якого визначають її дійсність та межі;

4) що регулює визнання та виконання арбітражного рішення;

5) інші застосовні правила та рекомендації.

Перед ВС постало питання, як слід визначати застосовне до арбітражної угоди право, якщо сторони його не обрали. Ускладнив ситуацію той факт, що сторони не обрали й право, що регулює основний договір.

За висновками апеляційного суду арбітражну угоду регулює англійське право. На його думку, оскільки сторони обрали місце арбітражу, є вагомі підстави вважати, що вони погодилися і на застосування відповідного права до угоди.

ВС погодився з позицією апеляційного суду в тому, що арбітражну угоду в цій справі регулює саме англійське право. Та ВС дійшов цього висновку з інших міркувань.

Він зазначив, що за загальним правилом, коли не обрано право, яке регулює арбітражну угоду, до неї застосовуватиметься право, що регулює основний договір. При цьому, вибір місця арбітражу сам по собі не може свідчити про бажання сторін застосувати право місця арбітражу до договору чи арбітражної угоди.

У випадках, коли сторони не обрали застосовне до основного договору право, суд має визначити, право якої країни має найбільш тісний зв'язок з арбітражною угодою (зазвичай таким є право місця арбітражу). З огляду на це та принцип забезпечення дійсності арбітражної угоди, ВС встановив, що угода регулюється англійським правом.

У цій справі суд вперше прямо застосував принцип забезпечення дійсності при визначенні права, що застосовується до арбітражної угоди. Відповідно до нього перевагу потрібно надавати тлумаченню договору, що дозволяє зробити висновок про його дійсність. Суд вирішив, що принцип забезпечення дійсності слід застосовувати у випадках, коли ймовірне застосовне право може унеможливити виконання арбітражної угоди частково або повністю.

Верховний Суд зазначив, що принцип забезпечення дійсності має перевагу над основними правилами для визначення застосовного права, а саме:

застосування до арбітражної угоди права основного договору;
застосування права, яке має найбільш тісний зв'язок з угодою.

Пояснив свою позицію суд так: «Договірні сторони не могли ставити за мету недійсність такої важливої частини договору, як арбітражна угода. Тому завданням цього принципу є надання угоді тлумачення, відповідно до якого угода буде дійсною». 

Крім цього, суд дещо розширив розуміння принципу забезпечення дійсності: його варто застосовувати й у тих випадках, коли можливе застосовне право може спотворити зміст та мету арбітражної угоди. ВС зазначив, що сторони навряд чи обрали б для регулювання угоди право, яке могло б значно зашкодити її виконанню.

Окремі думки

Лорди Бюрроуз (Burrows) та Сейлз (Sales) не погодилися з думкою більшості щодо того, яке право регулює арбітражну угоду за відсутності відповідного вибору сторін. Відповідно до їх окремих думок, право, з яким найтісніше пов'язаний основний договір, має регулювати й арбітражну угоду в таких ситуаціях. Відтак на їх думку, саме російське право мало би застосовуватися до арбітражної угоди.

Значення рішення у справі

Ця справа ілюструє важливість виваженого підходу до формулювання та тлумачення арбітражної угоди, а також привертає увагу до проблеми відсутності вибору права сторонами.

При укладенні договорів завжди варто передбачати застосовне право як до самого договору, так і до арбітражного застереження. Якщо цього не зробити, ризик виникнення спорів і затягування процесу їх вирішення значно зростає. Водночас рішення Верховного Суду Великої Британії вносить ясність щодо того, як слід вирішувати подібні спори.

Далі буде.

НАГАДАТИ ПАРОЛЬ