КИЇВ — 09 жовтня 2020 року. Відповідно до законопроєкту № 4142, зареєстрованого 22 вересня, громадяни зобов’язані стежити за власним здоров’ям, підприємці мають оплачувати щеплення працівників, а карантин стає схожим на воєнний стан. Суспільство обурилося, що держава перекладає обов’язки на громадян. Ми з’ясували, про що цей законопроєкт і що ним передбачено разом із Мариною Слободніченко, Головою Комітету АПУ з медичного права, керуючою партнеркою Kairos Group Law Firm, спеціально для The Babel.

— У законопроєкті часто згадується суб’єкт господарювання. СГ і підприємець — це одне й те саме чи ні? 

— Між суб’єктом господарювання і підприємцем можна поставити знак «дорівнює». Простіше кажучи, це юридичні особи та фізичні особи — підприємці, які здійснюють господарську діяльність.  

— Що змінюється в поточних правилах введення карантину відповідно до пропонованих змін?

— Зараз в Україні діє Закон «Про захист населення від інфекційних хвороб», який прийнятий ще у 2000 році. Відповідно до ст. 29 цього Закону карантин встановлюється та скасовується Кабміном. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабміном МОЗ за поданням головного державного санітарного лікаря України. Тому ст. 20 законопроєкту № 4142, по суті, нічого не змінює, а дублює статтю чинного Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб». Не сказала б, що норма є неконституційною.

— Повноваження місцевих органів влади нагадують повноваження під час введення воєнного стану. Чи є карантин достатньою підставою для таких рішень? Чи не суперечать такі норми Конституції?

— Знову ж таки, чинне законодавство безпосередню організацію та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасне та повне проведення профілактичних і протиепідемічних заходів покладає на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Відповідні повноваження зазначених органів в умовах карантину встановлені ст. 30 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та включають, серед іншого, на територіях, де встановлено карантин, право:

1) створювати на в’їздах і виїздах із території карантину контрольно-пропускні пункти;

2) залучати в установленому порядку для роботи в цих пунктах військовослужбовців, працівників, матеріально-технічні та транспортні засоби підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, частин та підрозділів центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку;

3) установлювати особливий режим в’їзду на територію карантину та виїзду з неї громадян і транспортних засобів, а у разі необхідності — проводити санітарний огляд речей, багажу, транспортних засобів та вантажів;

4) запроваджувати більш жорсткі, ніж встановлені нормативно-правовими актами, вимоги щодо якості, умов виробництва, виготовлення та реалізації харчових продуктів, режиму обробки та якості питної води;

5) установлювати особливий порядок проведення профілактичних і протиепідемічних, у тому числі дезінфекційних, та інших заходів тощо.

А оскільки повноваження органів місцевого самоврядування у ст. 20 законопроєкту № 4142 багато в чому дублюють положення вже чинного законодавства, то говорити про незаконність цих норм ми не можемо.

— Ст.32. Медико-санітарні вимоги до умов виховання та навчання. «Дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідування закладів освіти і дитячих закладів оздоровлення та відпочинку забороняється». Чи існувала норма дотепер?

— Так, дійсно зараз є така норма. Ст. 15 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» зазначає: невакцинованим дітям, за винятком тих, які мають медичні протипоказання до вакцинації, не дозволяється відвідування навчальних закладів з іншими учнями.

— Чи не суперечить це праву громадян на отримання освіти?

Зараз до МОЗ надходить велика кількість петицій щодо зміни або взагалі скасування ст. 15 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб». Особи, які подають ці петиції, посилаються на те, що така норма суперечить ст. 53 Конституції України, де говориться, що кожен має право на освіту, і заборона нещепленим дітям відвідувати навчальні заклади є дискримінацією та порушенням конституційного права на освіту.

Відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

Водночас ч. 2 ст. 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється.

Також з цього питання варто звернути увагу на Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року по справі № 682/1692/17, в якій зазначено, що у разі відсутності щеплення в дитини заклади освіти мають цілковите право не допускати таку дитину до навчання/відвідування, проте якщо була дотримана певна процедура, отримані у встановленому порядку висновки про здоров’я дитини, то навчальний заклад не має права відмовити у допуску до навчання.

Тобто існує певний механізм, з дотриманням якого невакциновану дитину можуть взяти до навчального закладу, а відтак, вона може реалізувати своє право на освіту.

— Роботодавець має сплатити вакцинацію «окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб». Чи була така норма раніше?

— Ця сама стаття 12 цього ж Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» закріплює лише те, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов’язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. Зараз в Україні нема прямої вказівки закону про сплату роботодавцем вакцинації.

По суті, такий обов’язок роботодавця сплачувати вакцинацію «окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб» покладає додатковий фінансовий тягар на роботодавців і невідомо, як це буде реалізовано на практиці.

Очевидно, що до таких категорій професій будуть віднесені лікарі, вчителі та інші суспільно важливі професії. І у мене є сумніви щодо того, чи передбачено у фінансових планах таких роботодавців (лікувальні, освітні заклади) видатки на проведення таких щеплень. Ми можемо зіштовхнутися із ситуацією, яка вже є звичною — норма в законі є, однак не виконується, оскільки для її реалізації відсутнє фінансування.

— «У разі відмови або ухилення від обов’язкових профілактичних щеплень ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт». Наскільки це конституційна норма? Простіше кажучи, це законно?

— Дискусійним є питання про відсторонення працівників від виконання робіт, у разі відмови або ухилення від обов’язкових профілактичних щеплень. Щодо обов’язковості цих профілактичних щеплень Верховний Суд у своїй Постанові (Постанова ВСУ від 17.04.2019, справа № 682/1692/17) зазначає, що вимога про обов’язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров’я, а також здоров’я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в цьому питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об’єктивні підстави, тобто було виправданим.

Не можна не погодитися з цим висновком ВС, але на практиці це може призвести до зловживань з боку роботодавців, які посилаючись на відсутність відповідних щеплень у особи можуть відсторонити її від роботи. Процедура відсторонення працівника від роботи буде врегульовано МОЗом (хоча на сьогодні діє Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена Наказом МОЗ № 66 від 14.04.95 року зі змінами від 02.12.2011 року). Однак, на мою думку, буде викликати багато спірних питань, наприклад, чи можна відсторонити працівника, якщо його вакцинація не була профінансована роботодавцем, чи не призведе це до зловживань роботодавця в частині «чистки» кадрів, чи не буде створена ситуація з дефіцитом вакцин, адже навряд чи на сьогодні при здійсненні розрахунку попиту на вакцину та формуванні замовлення на закупівлю вакцини враховані норми цього законопроєкту в частині обов’язковості профілактичних щеплень.

Крім того, ми маємо розуміти, що обов’язкова вакцинація буде виправданою лише тоді, коли держава зможе забезпечити населення якісними вакцинами. Проблемним є питання закупівлі вакцини в Україні, наприклад, на сьогодні навіть не укладені контракти на закупівлю вакцин на 2000 рік!

— Роботодавець має «усувати від роботи, навчання, відвідування закладів освіти осіб, які є носіями збудників інфекційних хвороб, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими». Чи має він взагалі таке право? Чи законно це — так сильно навантажувати СБ та чи не має держава забезпечувати ці потреби?

— Дуже слушне питання, і відповідь на нього криється в ключі, яку систему фінансування охорони здоров’я ми продовжуємо впроваджувати. Якби ми говорили про страхову модель фінансування охорони здоров’я в класичному її розумінні, то, по суті, весь фінансовий тягар лягає на плечі суб’єкта господарювання. В нас же превалює змішана модель фінансування охорони здоров’я, і основним страховиком виступає держава в особі Національної служби здоров’я України, тому збільшення державних видатків на охорону здоров’я має бути обов’язково на рівні не менше 5% від ВВП. Користуючись цими коштами, в основному, і має бути застрахована особа.