КИЇВ — 20 серпня 2020 року. Останнім часом у понятті «професійна солідарність» зникають межі професійності — вона перетворюється на своєрідну кругову поруку. В цьому переконаний Іван Городиський (І.Г.), Голова Відділення АПУ в Львівській області, адвокат, партнер ЮФ Dexis Partners, директор-засновник Школи права УКУ (2014-2020 рр.), модератор онлайн-зустрічі з віцеректором Українського Католицького Університету у Львові — Мирославом Мариновичем (М.М.). Саме він відповів на питання — де віднайти моральний імпульс до суспільних змін? До вашої уваги пропонується повний текст виступу та відповідей пана Мариновича на запитання глядачів.

«...солідарності корупційної змови слід протиставити солідарність у відстоюванні верховенства права й гідності правничої професії. Бо вона вимірюється не розміром зарплат, а цінностями, за якими ви живете. Вірністю етичним принципам»

«Я не поспішаю гордо звинувачувати тих, кому важко подолати інстинкт самозбереження. Бо сам не святий. З іншого боку, хочу побажати, щоб ви таки пережили в своєму житті розкіш звільнення від страху. В таку хвилину людина стає суб’єктом своєї долі»

Вступне слово

І.Г.: Важко знайти доповідача краще за пана Мирослава. В найтемніші часи він не боявся говорити, бути людиною, яка викриває систему. В часи, коли вона могла зламати людське життя, забрати здоров’я людини. Нині ми уникаємо таких розмов.

Вступне слово спікера. Про свій шлях «особливо небезпечного державного злочинця»

М.М.: Дозволю собі привітати тих, хто святкує, зі Святом Преображення Господнього. Це свято, яке обіцяє, що ми, як суспільство, можемо зазнати власного преображення.

Навряд чи я буду корисним для вас у професійному сенсі. Моє знайомство з системою радянського правосуддя не є теоретичним, воно радше практичне. Засуджений за ч.1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР — за антирадянську агітацію з метою підриву радянської влади. І за такою ж ст. 70 КК РСФРС. Вирок — 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 5 років заслання, — максимальний термін.

Заарештували мене в 1977 році, звільнили — у 1987, спершу — за актом про помилування, а з 1991 року я реабілітований. Ув’язнення відбував у Пермському таборі 36, в селі Кучино, а заслання — в Казахстані. Ось так, коротко, про мій шлях «особливо небезпечного державного злочинця».

Про першу та останню зустріч з адвокатом

Я добре собі пригадую, як слідчий познайомив з призначеним мені адвокатом. Це був смертельно переляканий чоловік. І мені було нестерпно від думки, що він благатиме суд врахувати мої шкільні похвальні грамоти, й визнати, що я, загалом, добра людина та заслуговую на зменшення покарання. Мовляв, «гріх молодості — з ким не буває?».

Від цієї нестерпності я й відмовився від адвоката та захищав себе сам — як умів. Хоча ризику тут, насправді, не було, — оскільки я не планував розкаюватися, то знав, що отримаю максимально можливий вирок.

 «Имейте в виду, кто не с нами - тот против нас»

«…офіцер КДБ суворо попередив мене: «Имейте в виду, кто не с нами, тот против нас». І я тоді сказав — «Добре, я буду проти вас». І ніби величезний тягар спав з моїх плечей! «Я вільний!»

Проте я не завжди був такий сміливий. Я знаю, що таке страх. Коли на третьому курсі політехнічного мене викликали до КДБ і повідомили, що планують звільнити з інституту за антирадянську пропаганду, — я не був до цього готовий. Мені запропонували порятувати себе та «довести» свою відданість радянській владі. Тобто, стати інформатором. І я тоді не мав відваги сказати одразу рішуче «ні». Думав, «якось викручуся». Бо справді стати інформатором було б жахливо. Та попри той страх, я знаю також, яким розкішним є почуття звільнення від нього. Бо, через якийсь рік отих спроб викрутитися, настав момент істини — коли офіцер КДБ суворо попередив мене, — «Имейте в виду, кто не с нами — тот против нас». І я тоді сказав — «Добре, я буду проти вас». І ніби величезний тягар спав з моїх плечей! «Я вільний!»

Я не поспішаю гордо звинувачувати тих, кому важко подолати інстинкт самозбереження. Бо сам не святий. З іншого боку, всім вам я хочу побажати, щоб ви таки пережили в своєму житті, — хто ще не пережив, — ту розкіш звільнення від страху.

Кожен, хто був на Майдані, пам’ятає цю свободу духу. Оте звільнення від страху ми бачимо й на обличчях молодих білорусів, які зімкнули ряди на протестних демонстраціях. У такі хвилини людина стає суб’єктом своєї долі.

Ближче до теми

«Закони справді підтримують моральне здоров’я суспільства, проте не роблять його праведним. Ось чому справжні зміни в суспільстві починаються з духовної трансформації людей»

Впродовж усіх років незалежності маємо одну й ту ж картину — ми пробуємо встановити верховенство права, змінюємо закони, створюємо все нові й нові контрольні органи. Проте, з кожним черговим урядом бачимо, що система вертається на круги своя. До певної міри.

Корупційна змова задля підтримування механізму, який приносить її учасникам прибуток, сьогодні очевидна. Лише той факт, що Окружний адміністративний суд Києва поновив 90% поліцейських, звільнених за службову невідповідність. Та, виявляється, що й цього нашим мафіозі мало. З уст так званого судді згаданого ОАСК — Павла Вовка ми почули, що вже йдеться про пряме захоплення влади.

То в чому річ?

«…в країнах приживаються лише ті норми, які насправді ментально близькі населенню»

Чи ми приречені? Не тих керівників обираємо? Не ті закони приймаємо?

Можна, звичайно, згадати, що на кожну революцію знайдеться своя контрреволюція. Та що кожна система, хоч як віджила, все одно противиться. Можна визнати, що чимало лазівок для корупції та зловживань закладені в недосконалому законодавстві, яке, часом, ніби спеціально створене так, щоб ті лазівки залишити. Тому, зміна законодавства є важливим елементом боротьби з корупцією.

Втім, коли йдеться про виведення суспільства зі стану моральної кризи, я не вірю в закони, «спущені згори». Закони справді підтримують моральне здоров’я суспільства, проте не роблять його праведним. Ось чому справжні зміни в суспільстві починаються з духовної трансформації людей. Можна запозичити чудові моделі парламентаризму, судочинства й демократії, та якщо люди в цій державі деградують духовно — ті моделі не спрацюють. А кількість контролюючих органів доведеться множити безкінечно. Бо вирішальним чинником є, вибачте на слові, «якість людського матеріалу», — тобто, етична постава людини.

Отже, звести нинішні проблеми з верховенством права лише до спротиву вчорашніх або до недосконалості законодавства, було б помилкою. Бо існує, наприклад, теорія Ернандо де Сото, згідно з якою, в країнах приживаються лише ті норми, які насправді ментально близькі населенню. Цитую:

«Ідея, що закони бувають дієвими тільки тоді, коли вони спираються на суспільний договір, веде свій початок від Платона, який не уявляв собі інших джерел легітимності. Ось чому закони та титули приватної власності, що насаджуються без урахування чинного суспільного договору, виявляються недієздатними — їм бракує легітимності. Щоб її надати, треба узгодити закони з наявними суспільними договорами».

Я додам від себе — якщо все ж таки хочемо радикально змінити ситуацію, то міняємо суспільний договір. Іншими словами, змінюємо ту розгалужену систему міжлюдських і міжгрупових стосунків, які виникають спонтанно та залежать не стільки від законів, скільки від цінностей, якими живуть люди. І тут мусимо, нарешті, усвідомити важливий висновок — якщо бачимо порочність в усіх гілках влади, то пам’ятаймо — це лише екстракт тієї порочності, що гніздиться в самому народі. Міняючи уряди, навіть арештовуючи хабарників, але не змінюючи цінностей людей і способи, за якими вони виживають, ми уподібнюємося тим, хто збиває з яблуні яблука, сподіваючись, що навесні вона вродить груші.

Принцип рівності всіх перед законом означає не лише формулу «бандитам — тюрми» та «корупціонерів під суд». Це також і подолання тих радянських звичок, які вперто сидять в нас самих: «Закон — як дишло, куди повернеш — туди й вийшло», «Всі рівні — та є й найрівніші», «Суворість законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання». Все це нам до болю знайоме. Тому, верховенство права — це також і стан нашої правової свідомості, нашої душі.

Часом, люди в душі знають, що корупція — це погано, але й іншого способу вижити вони не бачать. Чи не хочуть бачити. Мовляв, «журавель у небі — це добре, але синиця в руці — таки краще». Україна історично не належала до культурного ареалу, в якому діяло римське право. Отже, суспільний договір у нас дещо інший. Навіть в нашій мові поняття «справедливість» та «правосуддя» не є синонімами. Тоді як, скажімо, в англійській мові поняття «justice» покриває обидва. Тому сказати наперед, що насправді приживеться, а що буде віддоргнуте, не може ніхто. Відповідь буде знайдена в результаті реальної боротьби двох супротивних флангів.

Втішає, однак, що суспільний договір — це фатум і не вирок. Повоєнні Німеччина та Японія засвідчили, що його можна змінити. Щоправда, там головним чинником буди окупаційні режими. Недарма в Пермському таборі ми жартували: «Оголосімо війну Швеції, а наступного дня здамося їй, щоб нас окупувала».

Чому зло не можна ігнорувати?

Інші приклади суспільних трансформацій, як-от релігійні, завжди починаються з критичної маси тих людей, які своїм натхненням і новими візіями закладають нові правила співжиття. Але й не тільки релігійні! Знову згадаю свій дисидентський час. Майже 50 років тому російський дисидент Андрей Амальрик дав чудове визначення дисидентам:

«Живучи в невільній державі, вони поводилися так, начебто вони вільні. Іншими словами, перебуваючи в старому суспільстві, вони вже творили колективне тіло іншого суспільства».

Сьогодні ми можемо перетлумачити це визначення принагідно до нашої теми так:

«Україні потрібні люди, які, живучи в корумпованій державі, поводилися б так, начебто ця держава — досконала».

Інакше кажучи, Україні сьогодні потрібен феномен «дисидентство професіоналів» — юристів, яким набридне гвалтувати право. Бізнесменів, яким остогидне діяти за принципом «Нацарював сто рублів і втік». Педагогів, які врешті засоромляться приниження своєї гідності через хабарництво тощо. Та для цього потрібен моральний імпульс. Треба зрости в гідності, розсердитися на себе — що дозволяєш негідникам помикати собою.

Отож, шановне товариство, перед вами вибір. Ви можете пробувати пристосуватися до нинішнього правового безладу в надії якось вижити. Тоді врахуйте досвід радянської людини — їй здавалося, якщо змиритися зі злом у публічній сфері, то можна буде й залишити собі свою хатку скраю. В якій і сховатися від усього брудного. Та ні, зло саме не зупиняється. І воно вишпортає вас звідусіль. Так було з нами. Нестримане, зло проникає скрізь. І, деградованими «Павліками Морозовими» проникне і до вашої сім’ї, у ваше «святеє святих».

Тому зло слід зупиняти. А якщо так, то ви можете взятися за руки, окреслити коло та сказати всюдисущому злу: «Це моя територія. Тут панує добро! Тут панує правда! Тобі тут входу немає!»

Про істинну солідарність

Вирішальна передумова в цьому випадку — «Взятися за руки». Якщо будете діяти поодинці — майже напевно програєте. Це однаково, що сьогодні в Мінську вийти на одиночний протест. Але, як бачимо, коли на протест виходять багатотисячні шеренги — справитися з ними не так і легко. Ні, я не вважаю справу в Білорусі вже виграною. Боюся, ми маємо там лише акцію «Білорусь без Лукашенка», як колись у нас — «Україна без Кучми».

Та білоруський приклад мені потрібен для унаочнення головного висновку — солідарності корупційної змови слід протиставити солідарність у відстоюванні верховенства права й гідності правничої професії. Бо ця гідність вимірюється не розміром зарплат, а цінностями, за якими ви живете. Вашою вірністю етичним принципам.

Дисиденти здебільшого були одинаками, та вони таки знаходили одне одного та відчували плече друга. Тому, коли ви солідарно виступаєте на захист етичних принципів, то таке скріплення цінностей зміцнює імунітет усього суспільства від різних духовних пошестей.

Хто має стати першим?

Першим завжди буває важче. Тут важливі щонайменше два аспекти. Так, у нашому світі «инициатива наказуема», тобто першопрохідці зазвичай зазнають найбільших втрат, зокрема й фінансових. Тому потрібен Фонд підтримки постраждалих правників. Врешті-решт, навіть у дисидентів був колись Фонд Солженіцина, з якого родини політв’язнів отримували невелику за розміром, але дуже важливу психологічно матеріальну допомогу. Я переконаний, що в нинішній Україні знайдуться такі підприємці, які погодяться внести свою лепту в такий Фонд.

Як наважитися стати першим?

Зізнаюся, що такого роду проблема стояла і перед нами, дисидентами: хтось мусить узяти на себе відповідальність і започаткувати належні зміни. Тому в своєму першому табірному есеї я й поставив перед собою та своїми колегами жорстке запитання: «Хто з нас твердо може сказати: «Це буду не я»?».

Не майте мені за зле, та я поставлю те ж питання й вам. Хто з вас твердо може сказати, що це не ви станете бронею антикорупційного криголама? Чому це не ви доведете, що чесність може бути успішною? Чому не ви доведете, що не стали лузерами від того, що діяли згідно з етичними принципами вашої професії? Адже, врешті-решт, зумів Український католицький університет довести, що можна і в нинішніх умовах бути університетом, вільним від хабарництва!

У цій спроможності здолати гріховне тяжіння — вікно можливостей для всіх нас. Слід накласти табу на думки типу: «Та що я можу? Я — маленька людина». Ніщо краще не свідчить про атрофію крил, як ця невпевненість: з нею курка застрибне хіба що на схилений тин. Ця непевність прирікає нас на вторинність і на безконечне ходіння по колу.

Лев не може стати ягням — цього не дозволять йому його інстинкти. Але грішна людина таки може прорватись до праведності. У цьому – досвід монаших духовних борінь. У цьому — досвід концтабірних злетів і падінь. Чи був безгрішним вірменин Сергій Нігоян? Припускаю, що ні. Але кожен, хто слухає сьогодні запис його шевченкового «Борітеся — поборете, вам Бог помагає!», відчуває, як мороз іде по шкірі: ці слова промовляє свята людина, що з Майдану перенеслась відразу на Небо й сидить праворуч Отця.

Отже, і я скажу вам сьогодні: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»

Відповіді на запитання глядачів

— Якими інструментами можна поширити «вірус чесності» на публічний сектор?

— Відповім через приклад УКУ. Ми теж не державний університет. І перед нами те ж питання — як ми можемо змінити систему освіти в Україні, якщо ми є невеликим приватним закладом? Та насправді ми, своїм фактом існування та власної успішності вже чинимо тиск на систему державної освіти. Цей механізм мені здається важливим. Такий тиск буде створений лише фактом вашої успішності. Ви транслюватимете власний приклад у публічну, державну сферу — і люди бачитимуть, порівнюватимуть. Визнання не прийде миттєво. Водночас цей тиск матиме результат.

— Як вирішувати особистий моральний конфлікт в ситуації коли ти точно знаєш, що не можеш допомогти своєму клієнту без використання корупційної схеми?

— Я знаю приклад принаймні одного правника, який після Революції Гідності прийняв рішення: «Я не буду використовувати корупційні методи для забезпечення інтересів свого клієнта та буду попереджувати його про це заздалегідь». Як ви розумієте, він втратив значну частину клієнтури.

Відтак, проблема, про яку йде мова, є абсолютно слушною та реальною. Та мені дуже подобається шлях, про який я згадав, адже він виховує обидві сторони. З одного боку, він допомагає самому правнику відчути вагу цінностей, якщо хочете — ціну цінностей. Але також допомагає і клієнтам. Так, вони починають усвідомлювати, наскільки подвійним життям живуть — з подвійним дном, подвійними цінностями. На словах — одне, насправді ж — готові до іншого. Таке виховання, оприявнення цієї дилеми є дуже важливим.

Проілюструю таку важливість на прикладі, про який всі ви знаєте. Щодо одного з народних депутатів «Радикальної партії», якого записали під час витребування хабаря — задля добра для своєї партії. Логіка була дивовижною! «Я — майданівець! Моя партія бореться за цінності та нову Україну! Отже, допомогти моїй партії — допомогти Україні. Не так важливо – якими методами»

Ми мусимо руйнувати такі схеми самообману, ставити людей перед фактом – «Добрі, ви маєте вибрати!».

Я розумію згадану в питанні проблему. Та дуже рекомендую вам стояти на боці правди та справедливості.

— Чи мають правники в русі спротиву «солідарності корупційної змови» діяти лише вмовляннями? Чи варто застосовувати більш витончені, якщо не сказати «жорсткіші», методи?

— Я гадаю, що потрібно пробувати різні речі, якщо вони лягають в межі певних моральних правил. І вмовляння, і тиск, і демонстрацією тощо — всі допустимі засоби.

— Чи варті жертви людськими життями, якщо знаємо, що вони нічого не змінять?

— Насправді, ми не знаємо точно, що вони не змінять ситуацію. Змінять! Я переконаний у цьому. Жертва в боротьбі за правду завжди має дуже високу ціну та важливі наслідки.