КИЇВ — 23 липня 2020 року. Перерва у перебігу серії вебінарів із суддями ВС не стала перепоною в отриманні глядачами відповідей на власні запитання. Вкотре ми обрали найголовніші з них — цього разу за мотивами онлайн-зустрічі із суддею Касаційного цивільного суду у складі ВС Ольгою Ступак, яка розповіла про особливості розгляду справ про поділ майна подружжя та розпорядження ним.

Нагадаємо, що всі вебінари АПУ можна переглянути на Youtube-каналі Асоціації.

Майно, набуте в шлюбі та введене до експлуатації одним із подружжя після його розірвання, ділиться як нерухоме чи в якості матеріалів? Чи буде вважатися особистою власність одного з подружжя? Йдеться про будинок, побудований у шлюбі, але введений в експлуатацію вже після розлучення.

Майно, що збудоване у шлюбі, але введене в експлуатацію одним із подружжя після його розірвання, підлягає поділу як нерухоме майно, оскільки сам по собі факт розірвання шлюбу не впливає на правовий статус такого майна, оскільки його будівництво закінчено до розірвання шлюбу. У ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об’єкт нерухомого майна» (ч. 1 ст. 181, п. 6 ч. 1 ст. 346, ст. 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об’єкт незавершеного будівництва» (ст. 331), «об’єкт будівництва» (ст. 876, 877, 879 — 881, 883), проте прямого визначення цих понять не міститься. Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Тобто під час шлюбу сторони створили майно — збудували будинок, а введення його в експлуатацію — це вимога закону, як і державна реєстрація, що необхідна для юридичного оформлення права власності на цей об’єкт нерухомості.

Введення об’єкта в експлуатацію — це завершальний етап зведення об’єкта, що дозволяє отримати право власності і надає можливість підключення до інженерних мереж (обов’язкових для його повноцінного функціонування). Готовим до введення в експлуатацію вважається об’єкт архітектури або інженерна споруда, щодо якого закінчені всі роботи (будівельно-монтажні, оздоблювальні, пуско-налагоджувальні) і підготовлена (оформлена) належним чином вся виконавча документація.

Отже, введений в експлуатацію після розірвання шлюбу будинок, але побудований за час шлюбу, є об’єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя і підлягає поділу як будинок між колишнім подружжям.

Про сучасні тенденції судової практики у справах, пов’язаних із поділом майна подружжя, коли один із нього зареєстрований як ФОП.

1. Чи є актуальною позиція Пленуму ВСУ, висловлена у п. 29 постанови № 11 від 21.12.2007 року щодо того, що майно ФОП не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а відтак не підлягає поділу між подружжям?

2. Чи планується корегування Постанови Пленуму ВСУ про поділ спільного майна подружжя 2007 року?

Потрібно чітко розрізняти ситуації при виникненні спорів поділу майна подружжя, серед якого є майно, що використовується фізичною особою — підприємцем.

Перший варіант. Ст. 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені у ст. 60 СК України. Майно фізичної особи — підприємця як майно для професійної діяльності члена сім’ї і яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім’ї необхідно розглядати як його особисту приватну власність відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. 60, 61 СК України (див. Постанову ВСУ від 2 жовтня 2013 року № 6-79цс13).

Другий варіант. Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, установлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (ст. 320 ЦК України). Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані гл. 5 ЦК України. Так, згідно зі ст. 52 ЦК України фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа — підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна. Отже, майно фізичної особи — підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи — підприємця) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Використання одним із подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України як обставина, що має істотне значення (див. Постанову ВСУ від 11 березня 2015 року № 6-21цс15). Отже, якщо суд встановить, що спірне майно набуте сторонами у період шлюбу за спільні кошти подружжя, але це майно використовується одним із подружжя у своїй професійній чи підприємницькій діяльності, то таке майно є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, проте при його поділі таке майно присуджують тому з подружжя, хто використовує його у своїй професійній діяльності, а вартість цього майна враховується при присудженні іншого майна другому.

Третій варіант. Якщо майно чи грошові кошти, які є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, передані у статутний фонд підприємства, наприклад, до статутного фонду приватного підприємства чи товариства, заснованого одним із них, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), суть якого полягає у праві вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства (товариства) або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. (Див. Рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України (щодо статутного капіталу та майна приватного підприємства, сформованого за рахунок спільної сумісної власності подружжя).

Очікуючи ж на відповіді щодо можливості корегування Постанови Пленуму ВСУ, потрібно розуміти, що згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики, забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; забезпечує апеляційні та місцеві суди методичною інформацією з питань правозастосування. Повноваження Пленуму Верховного Суду визначені ст. 46 цього ж Закону. Сьогодні на виконання своїх повноважень Верховний Суд систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані.

Чи можливо шлюбним договором обмежити дітей від попередніх шлюбів від права на спадкування майна, набутого у цьому шлюбі?

По-перше, вважаю, що намагання одного з подружжя вплинути на іншого з метою дискримінації дітей від попереднього шлюбу з будь-якого питання, зокрема, з метою обмеження права на спадкування суперечить моральним засадам суспільства, оскільки всі діти мають рівні права, незалежно від того, у якому шлюбі народжені.

По-друге, якщо розуміння того, що «добре, що погано», у людей може різнитись, то норми закону надають однозначну відповідь на це питання. Так, ст. 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Оскільки договір, зокрема шлюбний, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також гл. 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання. Отже, норми цивільного законодавства застосовуються до сімейних відносин субсидіарно та врегульовують ті відносини, які не врегульовані нормами сімейного законодавства. Сторони не мають права на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акту законодавства; така домовленість суперечить змісту або суті відносин між сторонами. Шлюбний договір укладається з приводу майнових правовідносин подружжя. Шлюбним договором можуть визначатися майнові права та обов’язки подружжя як батьків (ч. 1, 2 ст. 93 СК України). Подружжя не може за допомогою шлюбного договору регулювати свої немайнові права й обов’язки щодо дітей.

Отже, предметом шлюбного договору не можуть регулюватися спадкові відносини, відповідно шлюбним договором неможливо позбавити чи обмежити права на спадщину дітей від попереднього шлюбу. По суті, сторони такого договору можуть вписати в нього будь-що, проте ті положення, що не відповідатимуть закону, будуть нікчемними, як, наприклад, позбавлення дітей спадщини. Особа має право висловити свою волю щодо своєї спадщини шляхом складання заповіту, яким обмежити чи позбавити осіб права на спадщину. ЦК України у ст. 1241 окреслив коло осіб, які мають обов’язкову частку у спадщині, навіть у разі складання заповіту. Відповідно до ч. 2 ст. 67 СК України дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі.

Як визначити частку майна подружжя, набутого під час шлюбу, якщо дружина офіційно не працювала?

Законодавець чітко визначив це у ст. 60 СК України, а саме: майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Тобто, немає значення, працювала дружина офіційно чи ні, майно, за умов, визначених СК України, є спільною сумісною власністю та підлягає поділу.

Як враховується відсутність офіційного доходу одного з подружжя (якщо один з нього не працює) при поділі майна?

Відсутність офіційного доходу не впливає на визначення частки того з подружжя, який не працював чи працював неофіційно, оскільки, з урахування положень 60 СК України, ст. 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Про право на отримання свідоцтва про право власності на майно в разі смерті одного з подружжя, яке було розірване

Після смерті одного з подружжя відкривається спадщина тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об’єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини. Отже, той з подружжя, хто є живим, реалізуючи свої права як спадкоємець, має право подати заяву про прийняття спадщини (чи відмови у її прийнятті), а також заяву про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя. У разі, якщо майно, яке зареєстроване за спадкодавцем, не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, той з подружжя, хто є живим, може подати заяву про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця. Неподання такої заяви не змінює правового режиму майна, яке входить до складу спадщини. Відповідно, заява одного із подружжя, хто є живим, про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця, підтверджує правовий статус майна померлого як його особистого майна.

Якщо на частку в майні, яке залишилося після смерті спадкодавця, претендує особа, з якою шлюб розірвано, і після розірвання шлюбу майно не поділено, то така особа в судовому порядку повинна довести належність спірного мана на праві спільної сумісної власності їй та померлій особі як колишньому подружжю. Така особа не має права на отримання у нотаріуса свідоцтва про право власності на майно у разі смерті одного з подружжя, оскільки не була подружжям з померлим (померлою) на час смерті.

Які права дітей повинні враховуватися при поділі майна подружжя та визначенні розміру часток?   

Майно подружжя належить подружжю, та при його поділі ділиться лише між чоловіком та дружиною. Діти не беруть участь у поділі майна подружжя. Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею/ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Суд, здійснюючи поділ майна подружжя, враховуючи інтереси дітей, може виділити майно, де проживають діти, тому з подружжя, з ким вони проживають. Наприклад, у подружжя є дві квартири, в одній із яких проживають діти, відповідно, вирішуючи питання про те, кому із подружжя яку квартиру виділити при поділі майна, суд врахує, з ким із подружжя після розірвання шлюбу залишаються проживати діти та у якій квартирі вони фактично проживають.

Практичний кейс

Право власності на квартиру, яка є спільною сумісною власністю, зареєстровано на дружину, яка подає позов до суду про розірвання шлюбу. Вона не зацікавлена в розподілі майна. Та чи повинна вона також подавати позов про розподіл майна? Чи потрібно чекати, доки чоловік сам звернеться до суду з позовом про розподіл? У разі, якщо чоловік не звернеться з таким позовом, чи зможе дружина в майбутньому продати цю квартиру?

Право на звернення до суду є абсолютним, таким, що належить особі, а отже, після розірвання шлюбу як той, хто ініціює розірвання шлюбі, так і інший із подружжя не зобов’язані звертатися до суду із позовом про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не змінює статусу майна як об’єкта права спільної сумісної власності, тому при добросовісній поведінці того з подружжя, за ким на праві власності зареєстровано майно, після розірвання шлюбу таке майно може бути відчужено лише зі згоди іншого з колишнього подружжя. Закон регулює це так. Згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів щодо цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (див. Постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).