КИЇВ — 29 травня 2020 року. На початку тижня Асоціація правників України оприлюднила відкрите звернення з вимогою про негайне розслідування фактів насильства, вчинених поліцейськими. Згідно з інформацією на сайті ДБР в ніч із 23 на 24 травня 2020 року оперуповноважений у своєму службовому кабінеті застосував тортури до жінки, яку викликали до відділення поліції як свідка. Він здійснював постріли з табельної зброї над головою і зґвалтував потерпілу. 

Поліцейські також застосували фізичну силу щодо чоловіка, який у цей час перебував у приміщенні відділення поліції: били по голові дубинками. Наразі слідчими ДБР підготовлено клопотання про обрання підозрюваним міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без можливості внесення застави.

Ми вирішили дізнатися більше про масштаби проблеми, можливі шляхи її вирішення та інструменти самозахисту громадян від правоохоронців. Відповіді дала Злата Симоненко, адвокатка, радниця ЮФ Sayenko Kharenko.

— Злато, у зверненні АПУ йдеться про масовість випадків насилля, неповаги та знущання поліцією над людьми. Правники наголосили, що з ними зіштовхуються тисячі адвокатів по всій країні. Чи доводилося вам ставати свідком злочинної поведінки з боку правоохоронців?

— Так, у мене були такі кейси з підзахисними в межах кримінального провадження. Вони зазнавали такого насилля під час проведення допитів або затримань, ще до моменту з’явлення адвоката (тобто мене). Слідчі нібито хотіли отримати свідчення в межах кримінального провадження, а закінчувалося це, зазвичай, саме нанесенням тілесних ушкоджень.

Іноді вони були незначними, а деякі — тяжкими. Одного разу особа навіть була доставлена до лікарні через нанесені травми при затриманні.

Та «правоохоронці» у рапортах під час звітування про такі випадки зазначали, що постраждалий насправді здійснював фізичний опір під час затримання. І нібито саме тому поліцейські були вимушені застосувати фізичну силу.

Проте на записах відеокамер, які всю процедуру зафіксували, було чітко видно, що особа аж ніякого спротиву не вчиняла.

Тому це не винятковий «кейс». Я думаю, що це радше гучний випадок насилля під час допиту, коли потерпіла не побоялася та повідомила про нього. Я переконана, що це далеко не перший випадок, навіть конкретно в цьому відділі поліції.

Я, як адвокат, яка не раз була присутня в таких приміщеннях, можу стверджувати, що це доволі невеликий відділок. І зазвичай там доволі багато людей, особливо о 19:00 — 20:00 годинах. Там працюють чергові слідчі та інші співробітники. Тому я не вірю, що ніхто не чув прохань про допомогу та самого факту, що комусь наносять тяжкі тілесні ушкодження.

— Власне, щодо «не чули». Відповідно до інформації, розміщеної на сайті ДБР, насилля з боку поліцейських супроводжувалося пострілами з пістолета над головою жертви. Очевидно, їх мали чути. Але ніхто не реагував. Як ви це розцінюєте?

— Ми маємо розуміти, що це єдина структура. Її співробітники завжди працювали «на прикриття» один одного. В різних ситуаціях, навіть таких жахливих. А для працівників поліції такі випадки взагалі часто є звичною «процедурою». Важливо усвідомлювати факт наявності такої «поліцейської солідарності», адже саме він спричинює подібні наслідки. Тому вони так робили і будуть продовжувати, якщо ми цього не зупинимо. 

Навіть у згаданій ситуації правоохоронці фактично відмовляються від показань! Жоден співробітник, який перебував на місці злочину в той момент, не дає показань про те, що він чув щось схоже на постріли або крики про допомогу.

А навіть з показань потерпілої дівчини очевидно, що крики були.

— На вашу думку, чим зумовлена така зухвала поведінка з боку правоохоронців?

— Це відчуття безкарності, певної влади, того, що такі відділки є абсолютно безконтрольними. Їх співробітники розуміють, що ніхто не буде займатися проблемами маленького району. Навіть відсутність хоча б натяку на наявність моральних чинників, які мотивували б інших колег сказати і про те, що саме вони чули, і що такий випадок насправді непоодинокий.

Тому це комплекс проблем, прояв якого ми можемо спостерігати зараз. А я переконана, що саме сума таких проблем призводять до того, що рівень довіри поліції не змінюється, навіть навпаки занепадає.

— Кейс, про який ви згадали — чим все скінчилося? Чи вдалося притягти правоохоронців до кримінальної відповідальності?

— Кримінальне провадження було зареєстровано, слідчого та співробітників було допитано без нашої участі. Свої вчинки, як я вже зазначала, вони пояснили «спротивом» затриманого. І саме на цій підставі кримінальне провадження було закрите.

Насправді ж, якщо особі не було нанесено тяжких фізичних ушкоджень, довести факт насильства з боку правоохоронців дуже важко. Камери в кабінетах відсутні. Як і свідки, які змогли б розповісти: хто наносив ушкодження, як, де та коли (до чи під час затримання). Через відсутність хоча б якихось доказів такі кримінальні провадження масово закриваються або ж просто не розслідуються.

Ось тут і криється корінь проблеми — безкарність таких працівників за свої вчинки призводить до того, що вони відчувають свою владу та силу. Мовляв, доки вони представляють правоохоронний орган, можуть використовувати її без наслідків як у межах кримінального провадження, так і поза ним.

— Які шляхи вирішення цієї проблеми ви вбачаєте? Чи можливо це взагалі?

— Так, можливо. Шляхів є два. Перший — це притягнення до відповідальності. Щоразу, коли особа звертається з такою заявою, не ігнорувати, а дійсно розслідувати. Так, як розслідують економічні злочини, доводячи, наприклад, факт шахрайства тощо.

В Україні ж за часи незалежності щодо таких кейсів кримінальну відповідальність понесли чи ще несуть менше ніж 10% злочинців. В інших випадках прокуратура та внутрішня безпека закриває на них очі.

Це призвело до повного занепаду рівня довіри з боку громадян до поліції. Він настільки низький, що люди навіть не звертаються за допомогою до них у випадках вчинення злочинів.

Наразі в Офісі генерального прокурора створено спеціальний департамент, і я щиро сподіваюся, що йому дадуть змогу працювати. Чим більше таких кримінальних проваджень потрапить до судів, тим більше з них будуть публічними. Є потенціал, що правоохоронці почнуть замислюватися над ризиком бути притягнутими до кримінальної відповідальності за скоєння злочину. Страх перед відповідальністю — це ідеальний запобіжник від злочинів.

Другий момент — це призначення керівництва. На моє переконання, відповідальність несе так само і безпосередній керівник. Наприклад, керівник відділу. Я ніколи не повірю в те, що керівництво згаданих не знало про такі випадки злочинів у відділі.

Навіть більше: наскільки я зрозуміла з інформації, поданої в ЗМІ, на момент затримання злочинців речові докази були прямо в кабінеті. Тобто їх навіть не приховували. Все це тільки підтверджує факт усвідомлення особами абсолютної безкарності та можливості продовжувати насилля. Керівництво ж або знало про це та закривало очі, або просто не бажало займатися цим питанням.

Тому працювати потрібно в цих двох напрямах одночасно.

— Масові кадрові чистки, переатестація?

— Це може посприяти підвищенню кваліфікації співробітників, якості їх роботи. Водночас, жоден тест, навіть психологічний, не показує нам реального показника потенційної небезпеки особи. На жаль. Його можна побачити вже виключно в роботі з людиною.

До речі, це питання стосується і внутрішньої безпеки Нацполіції. Якщо хтось зі співробітників злочинців знав про насилля та мовчав, він має нести також відповідальність.

— Дайте пораду від юриста. Що робити громадянину, який став жертвою насилля з боку правоохоронців? Як убезпечити себе від таких випадків?

— Щоб запобігти таких злочинів, важливо, коли вас викликають на допити чи намагаються затримати, одразу ж повідомляти про те, що у вас є адвокат і викликати його. Все ж таки випадків, коли підзахисного б’ють при адвокаті, на моїй практиці ще не було.

Були кейси, коли вже після мого прибуття на місце злочину особа була скалічена. Та я мала відповідні ресурси, які можна було використати проти цих «правоохоронців». Я зафіксувала факт побиття, пішла до керівництва поліції та одразу написала заяву. Якщо ж особу затримують без присутності адвоката, вона залишається без жодних інструментів для подальшого доведення таких обставин та захисту.

Та якщо особа вже постраждала, то дуже раджу не боятися і не ховатися. Навпаки потрібно максимально голосно та широко повідомляти про такий випадок. Саме публічність допомагає особі захистити, відстояти себе.

Якщо кейс, про який ми говорили на початку, не став широко відомим, ніхто про це ніколи б і не дізнався.

Тому виступи, надсилання інформації до ЗМІ, фіксування в лікарні фактів нанесення тілесних ушкоджень — раджу робити все можливе для оприлюднення кейсу. Лише коли вони стають публічними, надалі їх можна використати, як доказ.

Ми розуміємо, що наразі суспільний захист — єдиний захист. Правових інструментів впливу нині немає, якщо будуть ігноруватися заяви про злочини. Крім того, що потрібно звертатися до органів та писати заяви. Однак їх необхідно виносити у світ і казати про те, що відбувається. Ми не маємо це приховувати.