КИЇВ — 25 березня 2020 року. Аналіз висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, пов’язаних із визначенням судової юрисдикції спорів стосовно звернення стягнення на предмет іпотеки від Сергія Педака, адвоката керуючого партнера ТОВ «Юридична Компанія «ТИТАН», к.ю.н.

— Судова практика, в сучасних реаліях, вже давно стала певним методом правозастосування норм права та розуміння їхньої дійсної сутності, змісту. Водночас, висновки, які робляться найвищими судами щодо застосування тієї чи іншої норми права, в різний період визначались по-різному.

Наприклад, до судової реформи 15.12.2017 року, Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК України) закріплював у ст. 111-28, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Тобто, висновок Верховного Суду України, який містився в його постанові, щодо застосування тієї чи іншої норми права, визначався як певний «квазі-НПА», який мав обов’язкову силу та його невиконання тягнуло за собою відповідальність.

Судовою реформою 15.12.2017 року, ГПК України отримав оновлену редакцію та, відповідно, у ч. 4 ст. 236 останнього закріпилось, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Після внесення змін до переважної більшості процесуальних кодексів України (окрім Кримінального процесуального кодексу України) на підставі Закону України № 460-IX від 15.01.2020 року, сила судового прецеденту найвищого суду стала більш обов’язковою, ніж в попередніх редакціях кодексів, та підлягає врахуванню іншими касаційними судами Верховного Суду під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження. Зокрема, підставою до касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

У цьому аспекті дуже важливим являються правові висновки Великої Палати Верховного Суду, адже остання у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою формування єдиної правозастосовчої практики, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і такий розгляд необхідний для забезпечення розвитку права, а також, з метою вирішення наявного питання віднесення та розгляду справи в порядку тієї чи іншої предметної чи суб’єктної юрисдикції.

Повертаючись до теми статті зазначаю, що тема звернення стягнення на предмет іпотеки завжди залишається актуальною як в юридичній практиці, так і в судовій практиці, адже велика кількість проблемних кредитів не дають змоги розвиватися банківському сектору та економіці в цілому. Базуючись на вищезазначених положеннях процесуального законодавства, вважається за можливе стверджувати, що висновки щодо застосування тих чи інших норм права, які викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду необхідно аналізувати та досліджувати, як самостійне «джерело» на яке зважають суди усіх інстанції та юрисдикційності.

Тому, вважаю за необхідне висвітлити у даній статті найбільш цікаві та ґрунтовні висновки, які зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду щодо теми, яка стосується проблемних питань, що виникають в процесі визначення судової юрисдикції спорів, які пов’язані із стягненням на предмет іпотеки.

В цьому аспекті варто навести позицію секретара першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Дмитра Луспеника «Інститут судової юрисдикції є фундаментальним з точки зору забезпечення доступності правосуддя та реалізації повноти судової влади, яка відбивається у забезпеченні кожному рівних можливостей у здійсненні права на судових захист».

Спори іпотекодержателя та іпотекодавця з приводу звернення стягнення на предмет іпотеки мають приватноправовий характер, а тому, не розглядаються у порядку адміністративного судочинства. Даний висновок закріплений у майже 70 постановах Великої Палати за 2019 рік, що наштовхує на думку, що позиція останньої у даних категоріях спорів є чітко сформованою та навряд чи буде змінюватись на даний 2020 рік.

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 року справа № 826/22382/15, було зазначено наступне, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок закріплений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі № 914/2006/17).

Спір, що розглядається у даній справі, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки нотаріус, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію права власності на спірний об`єкт нерухомого майна, не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалося реєстрації права іншої особи, а не позивача. Належним відповідачем у такому спорі має бути особа, реєстрацію речового права якої оскаржує позивач. Участь Нотаріуса як державного реєстратора, який вніс відомості щодо наявності речового права на спірне майно в іншої особи, як співвідповідача, у разі якщо позивач вважає його винним у порушенні його прав, не змінює приватноправового характеру цього спору.

Варто зазначити, що Велика Палата Верховного Суду сформувала вищезазначений висновок виходила з того, що одним із видів договірних відносин є іпотечні відносини, і водночас, якщо при зверненні стягнення на предмет іпотеки існує спір про право власності між іпотекодавцем та іпотекодержателем на предмет іпотеки, то дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, в залежності від суб’єктного складу. Водночас, відповідачем або співвідповідачем у даному спорі не може бути державний реєстратор, який здійснив дану реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Належним відповідачем у такому спорі має бути особа, реєстрацію речового права якої оскаржує іпотекодавець.

Справи про оскарження дій державного реєстратора розглядаються в порядку адміністративного судочинства (Державний реєстратор відмовив у здійсненні реєстраційних дій).

Дана позиція була сформована у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 року справа № 820/3936/16. Відповідно до обставин даної справи, у липні 2016 року АБ «Укргазбанк» звернувся до суду з позовом до Реєстратора, в якому просив, зокрема, визнати незаконними й такими, що порушують права АБ «Укргазбанк», дії відповідача, скасувавши рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 23 червня 2016 року № 30185961. Закриваючи провадження в адміністративній справі, Харківський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що оскільки між позивачем та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір, предметом якого є спірна квартира, то такий спір не є публічно-правовим, а пов'язаний з невиконанням умов цивільно-правової угоди, тому на нього не поширюється юрисдикція адміністративного суду і спір має вирішуватися судами в порядку цивільного судочинства.

Натомість, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір у цій справі стосується виключно оцінки правомірності дій (рішення) Реєстратора, вчинених (прийнятого) ним під час (за результатами) розгляду заяви представника АБ «Укргазбанк» ОСОБА_5 як уповноваженого представника ОСОБА_4 про державну реєстрацію за ним права власності на спірну квартиру, що свідчить про публічно-правовий характер цього спору. Оскільки дослідженню в цій справі підлягають виключно владні управлінські дії та рішення Реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень, а також перевірка оскаржуваного рішення на відповідність вимогам, визначеним у статті 2 КАС України, спір у цій справі підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.

Даним висновком Велика Палата Верховного Суду звернулась до суті спірних правовідносин та зазначила, що якщо, державний реєстратор відмовляє у проведення реєстраційної дії щодо предмет іпотеку, при цьому здійснює функції делеговані йому державою та положеннями законодавства, такий спір підлягатиме розгляду лише в порядку адміністративного судочинства, адже, поміж іншого, спір про право між іпотекодавцем та іпотекодержателем – відсутній.

Спір пов’язаний з протиправним припиненням іпотеки повинен слухатись в порядку цивільного/господарського судочинства.

Згідно із постановою Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року справа № 824/269/18-а, у березні 2018 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до суду з позовом до Реєстраційної служби та Герцаївської РДА, у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просив, поміж іншого, визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора Реєстраційної служби про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо припинення іпотеки на нерухоме майно – будинок.

Суд зазначив, що оскільки позовні вимоги заявлено позивачем на захист порушеного, на його думку, права звернення стягнення на предмети іпотеки у зв`язку з невиконанням умов цивільно-правових угод, а також ураховуючи те, що право звернення стягнення на спірне нерухоме майно зареєстроване за третіми особами, то цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а залежно від суб`єктного складу сторін має вирішуватися судами за правилами господарського чи цивільного судочинства.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права реалізації звернення стягнення на предмети іпотеки.

Якщо стороною основного договору є фізична особа, а забезпечувальний договір укладений з фізичною особою – підприємцем та(або) юридичною особою такій спір розглядається в порядку цивільного судочинства.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 визначено наступне, згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Натомість, за новими правилами цивільного судочинства повинні розглядатися спори стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною цього основного зобов`язання є фізична особа, яка, вступаючи у це зобов`язання, не діяла як фізична особа-підприємець. Тому для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, значення не має. Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається, враховуючи суб`єктний склад сторін основного зобов`язання (див. пункти 52-53 постанови від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц).

Якщо стороною основного договору є фізична особа – підприємець та(або) юридична особа, а забезпечувальний договір укладений з фізичною особою такій спір розглядається в порядку господарського судочинства

До юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 березня 2019 у справі № 904/2538/18

Зобов'язання ліквідованої фізичної особи – підприємця за укладеними нею договорами залишаються за нею як фізичною особою та такий спір розглядається в порядку господарського судочинства.

 У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 року справа № 127/23144/18, зазначено, що за змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» однією з особливостей підстав припинення зобов`язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб`єктів підприємницької діяльності) її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Таким чином, виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про належність спору до господарської юрисдикції.

Як ми можемо бачити судова практика вирішення спорів пов’язаних із зверненням стягнення на предмет іпотеки є багатоаспектною, часто неоднозначна та постійно актуалізується Верховним Судом. Тому, необхідно постійно «тримати руку на пульсі» щодо нових позицій Верховного Суду з даного питання.