КИЇВ – 28 лютого 2020 року. Чи працює інститут відшкодування витрат на правничу допомогу з’ясовували сьогодні під час круглого столу, організованого Асоціацією правників України.

«Є два основних закони: один загальний, другий приватний. Відповідно до загального кожен може, якщо постарається, домогтися того, чого хоче. Кожна людина зокрема є винятком із закону загального характеру».

За словами модератора заходу, члена Правління АПУ, керуючого партнера MORIS GROUP Андрія Романчука, з огляду на неоднорідність судової практики та різних підходів, тема є дуже актуальною:

«Мова тут йде не стільки про заробіток адвоката, скільки про формування ринку юридичних послуг, репутації адвоката при роботі з клієнтами та цінності його роботи в цілому».

Конституція України надає кожному право на професійну правничу допомогу – держава гарантує можливість отримати її в необхідному обсязі та формах. Процесуальне ж законодавство України передбачає право учасників справи на відшкодування витрат на правничу допомогу за рахунок сторони, яка програла судовий спір. Інститут відшкодування існує вже понад три роки, та чи працює він?

На перевагах і недоліках механізму зосередився партнер MORIS GROUP Андрій Савчук. Серед плюсів він виокремив саму наявність порядку відшкодування витрат, врегульованого процесуальними кодексами та збільшення випадків використання цього механізму адвокатами. Серед недоліків  -  законодавчі та неоднаковість судової практики.

На переконання пана Савчука, потребує вдосконалення на законодавчому рівні ряд питань, зокрема:

— Попередній розрахунок розміру витрат на адвоката;

— Порядок подання суду доказів на обґрунтування витрат на адвоката;

— Співмірність гонорару адвоката з ціною позову та значенням справи для сторони;

— Зменшення судом розміру відшкодування витрат на адвоката.

Також на його думку, слід  забезпечити єдність судової практики, зокрема, щодо можливості суду ревізувати. Необхідно також зменшити фактичний час, витрачений адвокатом у справі та щодо success fee:

«Ми вважаємо, що слід забезпечити єдність практики, яка б також полягала у праві адвоката отримувати success fee. Такий підхід відповідає практиці багатьох європейських країн, є виявом свободи договору між адвокатом та клієнтом, а також забезпечує мотивацію адвоката надавати якісно правову допомогу».

Наявні проблеми із застосуванням цього інституту партнер Redcliffe Partners Сергій Гришко пов'язує з відсутністю певного розуміння у деяких суддів, що за роботу адвоката також потрібно платити:

«Така практика має негативний ефект, бо налагоджений механізм відшкодування витрат на роботи адвоката є найкращим фільтром від зловживання процесуальними правами, необґрунтованих апеляційних скарг тощо».

Сам пан Гришко під час виступу згадав про юриста Джо Джамейле, який заробив гонорар успіху в розмірі 335 млн доларів у справі Texaco і Pennzoil у 1985 році, «бо pacta sunt servanda» (угоди повинні бути збережені). Також спікер поділився моделями відшкодування витрат на правничу допомогу в інших країнах. Зокрема, прогресивним підходом він назвав такий кейс: у Франції касаційна скарга не приймається до розгляду, доки не сплачені судові витрати, понесені стороною, що виграла апеляцію. Крім того, там наявні повноваження голови регіональної палати адвокатів на стягнення гонорарів із клієнтів, що прирівнюються до рішення суду. В Англії, тим часом, поведінка сторони впливає на відшкодування, а в Австралії діють певні обмеження на стягнення витрат залежно від виду справи (дрібні або ДТП).

А от Оксана Дитинко, керуюча партнерка АО «Дитинко і Партнери», зазначила, що інститут відшкодування витрат може розглядатися як певна форма приниження правничої допомоги. Вона нагадала, що гонорар — це індивідуальне питання між адвокатом і клієнтом. За її словами, суди дозволяють собі фактичну ревізію роботи адвоката у справах:

«Справедлива вартість правничої допомоги — достатньо суб’єктивна величина, яка залежить від суті спору, значення порушеного права для сторони процесу, досвіду та кваліфікації адвоката, резонансу і складності справи. При цьому підстави для відмови у відшкодуванні витрат часто формальні».

Пані Дитинко наголосила, що адвокати у поданих суду звітах про надану правничу допомогу інколи самі створюють підстави для ревізії судами їхньої роботи. Тому найкращий спосіб — визначити гонорар за правничу допомогу у справі у кожній окремій інстанції та описати в договорі перелік усіх видів допомоги, які надає адвокат.

Адвокатка переконана, що процесуальні кодекси не дозволяють судам зменшувати розмір відшкодування за власною ініціативою, тільки за клопотанням іншої сторони, яка, при цьому, зобов'язана довести невідповідність цих витрат.

З нею погодилася Олена Кібенко, суддя Великої Палати Верховного Суду. Вона розповіла про важливе, за її словами, рішення ВП ВС від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц. Суддя підкреслила, що воно надасть відповіді на більшість дискусійних питань, в тому числі, озвучених в ході обговорення:

«Велика Палата дійшла до висновку, що при вирішенні питання про відшкодування витрат на правничу допомогу потрібно надати оцінку виключно тим обставинам, в яких позивач має заперечення. Без клопотання сторони суд не може самостійно змінити суму відшкодування таких витрат».

Протилежної колегам думки дотримується Максим Шевердін, член Правління АПУ, керуючий партнер АО «Шевердін і Партнери». Він переконаний, що ефективність функціонування інституту відшкодування витрат на правничу допомогу не залежить від внесення змін до законодавства. За його словами, механізм виписаний досить вдало, а ключовим тут є правильно вибудувана правова позиція, яка стане вектором для судів, а також єдина судова практика і якісна комунікація між судовими інституціями.