Євген Грушовець, член Асоціації правників України, голова Громадської антикорупційної ради при Міноборони, адвокат, партнер Ario Law Firm, дав інтерв’ю «Юридичній Газеті». У ньому правник розповів про те, як допомагав звільняти від російських загарбників острів Зміїний, за яких обставин довелося доводити СБУ, що він не є диверсантом, за що полюбив пиріжки з капустою та про що прохав Олексія Резнікова на початку повномасштабного російського вторгнення.

Пропонуємо до вашої уваги деякі тези з інтерв’ю пана Євгена.

На початку широкомасштабного вторгнення я вступив до ТрО. Зокрема, разом зі своїми клієнтами займався аеророзвідкою, корегував артилерію. Після звільнення Київщини від російських окупаційних військ ми їздили по звільнених територіях і місцях скупчення ворога, на які наводили артилерію та корегували вогонь. Дивилися, наскільки ефективними були ті дії, шукали підбиту техніку, вцілілі склади боєприпасів ворога. Так ми проїздили по лісах і посадках близько двох тижнів. А потім я почав шукати, де б зміг використати набутий досвід аеророзвідника.

Через знайомих військових домовився, що мене та ще двох моїх клієнтів відрядять на місця, де ведуться бойові дії. Так і познайомився з єдиним на той час розрахунком «Богдани» [самохідна артилерійська установка — ред.], хлопцями, які від самого початку брали участь у випробуваннях цієї установки. Отже, ми почали з ними працювати спочатку на Криворізькому напрямку. Мені подобалося те, що ми робимо — щодня вражати цілі та й взагалі працювати з «Богданою».

І ось одного дня мені подзвонив знайомий військовий, який був в курсі, що я корегую «Богдану», з таким запитанням: «Женю, а ми зможемо влучити з відстані 40 км у ділянку орієнтовно 400 на 400?». Він жодного слова не сказав, про яку місцевість йдеться, але я одразу зрозумів.

…

Мені здається, що за перший день стрільби по острову [Зміїний] я скинув кілограми три. По-перше, в нас вийшов з ладу один механізм, що впливав на стрільбу. По-друге, коригувати вогонь по Зміїному для мене було набагато важче, ніж будь-де в іншому місці. Складність коригування вогню по острову полягає у тому, що якщо снаряд не долетів до суші, то зрозуміти, де він впав, вкрай непросто. Принаймні це набагато складніше, ніж бити по землі, де утворюється вирва, підіймається дим тощо.

Про роботу Ario Law Firm на початку повномасштабного вторгнення:

Питання скорочення взагалі ніколи не стояло. Навпаки, одним із головних завдань для нас було зберегти колектив, попри те, що у перші тижні широкомасштабного вторгнення життя було паралізоване. Ми шукали варіанти. Напередодні великої війни відкрили офіс у Львові, і він став прихистком для тих колег, які вирішили залишитися в Україні. Значна кількість наших колежанок виїхали до Польщі. Ми не стали зволікати. Завдяки допомозі одного з колишніх клієнтів відкрили офіс і там, аби надавати юридичну допомогу українцям, які так само виїхали від війни. Займалися буквально всім: міграційними питаннями, реєстрацією бізнесу, допомогою з питаннями оподаткування тощо.

Серед команди Ario я був чи не єдиним чоловіком, хто мав право виїхати за кордон як батько трьох дітей. Тому в мене був приблизно такий графік: декілька тижнів — аеророзвідка, тиждень — закордонні відрядження для організації роботи польського офісу, переговорів з потенційними клієнтами в Європі тощо.

…

Мій перший контакт з Міноборони відбувся ще 7 березня 2022 року, коли ми бачили великі колони ворожої техніки на Житомирській трасі, що збиралися рухатися на Київ. Проте в нас майже не було ресурсу, щоб ці колони вражати.

Тоді розлючений, за майже повної відсутності зв’язку, я написав Олексію Резнікову повідомлення про те, що наша аеророзвідка сім днів моніторить Житомирську трасу (Мотижин, Бузова, Ясногородка, Петрушки), і ми бачимо, що наша артилерія б’є не туди, а росіяни розстрілюють місця дислокації наших військових. У тому повідомленні я просив забезпечити наших хлопців мінометним розрахунком, що зможе вражати цілі на невеликій відстані. Відповіді тоді, звісно, не отримав. Тобто історія із запитаннями та наріканнями до МОУ мені дуже близька ще з того часу. І коли виникла ініціатива зі створенням антикорупційної ради, вагань щодо того, чи висуватися туди, не було.

Із квітня 2023 року Громадська антикорупційна рада запрацювала. Але через рік великої війни я вже знав стан багатьох речей, що нам не вистачає артилерійських установок і снарядів. Тому мої думки вже не були такі категоричні: мовляв, там-то не вистачає мінометного розрахунку, терміново поставте його такій-то бригаді.

…

Нині у питаннях закупівлі озброєння є декілька основних проблем. Перша — це дефіцит озброєння у світі, у зв’язку з чим зростає його вартість. Друга — підступність ворога, який робить усе можливе, аби Україна не отримувала це озброєння. Третя — матеріально-технічна допомога, що надається Україні, береться на тих самих складах, що контрактує МОУ, а тому ми повертаємося до проблеми №1 — брак озброєння у світі. Четверта — брак коштів. Тобто умовно, якби в Україні було вдосталь коштів, то це б не розв’язало проблему дефіциту боєприпасів, хоча зробило б її менш критичною. А отже, Україна постійно стоїть перед надскладним вибором: яку зброю та снаряди закуповувати, коли є дефіцит усього і все потрібно у надвеликій кількості.

Про те, чого навчили понад 600 днів повномасштабної війни:

По-іншому розставили акценти в житті. Взагалі до багатьох речей почав ставитися інакше, цінувати те, на що раніше, можливо, не звертав уваги. Наприклад, у мене зараз особливе ставлення до пиріжків з капустою. Ось чому. У перші дні великої війни в Боярці, де я живу і де був у ТрО, майже нікого не лишилося, бізнес зупинився, магазини не працювали. Єдина точка, яка не закрилася — щось на кшталт «Київської перепічки» — «віконце», де продаються пиріжки. І це все на плечах однієї сміливої жінки, яка під обстрілами продовжувала пекти й годувати людей. Пам’ятаю, як вперше їв ці пиріжки з капустою 27 лютого 2022 року. Заїжджаю за ними і до сьогодні. Інакше почав ставитися до заторів на дорогах. Знову ж таки, у перші дні, навіть місяці, коли Київ спустів, пам’ятаю, як з Боярки їздив на Печерськ за 20 хвилин і не зустрічав жодної машини. Коли життя повернулося в столицю, то затори став сприймати як позитив, вони більше не дратують. Цінуєш, що є життя, люди працюють, їздять, поспішають, на майданчиках є діти.

Повну версію інтерв’ю читайте за посиланням.