Владислав Зайцев, Голова Комітету Асоціації правників України з міграційного права, адвокат АО «ЮК «АРЕС», юрист Гарячої лінії АПУ з питань, пов'язаних з військовою агресією, її наслідками та воєнним станом, у колонці для ЮРЛІГИ розкрив проблему мобілізації заброньованих працівників. Зокрема, пан Зайцев проаналізував наявну судову практику з цього питання.

Питання мобілізації громадян України продовжує бути одним із актуальних. Це зрозуміло, адже на фоні збільшення потреб у комплектуванні Збройних Сил України, розгляду нового законопроекту «про мобілізацію» та сумнівних дій працівників ТЦК та СП, особа бажає знати свої законні права та обов'язки.

На законодавчому рівні закріплений перелік категорій громадян, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Серед них є заброньовані працівники підприємств, установ та організацій. Як відомо, бронювання це надання тимчасової відстрочки від призову на військову службу працівникам органів державної влади, підприємств, яким встановлені мобілізаційні завдання, які здійснюють виробництво товарів для забезпечення потреб ЗСУ та які є критично важливими для держави. Фактично, бронювання дає можливість працювати бізнесу під час війни, адже працівники залишаються на своїх місцях та продовжують виконувати роботу. Незважаючи на це трапляються випадки, коли навіть заброньованих працівників мобілізують на військову службу. Чи законні такі дії та що робити?

Насамперед слід зазначити, що за загальним правилом особи, які мають відстрочку, дійсно можуть бути призвані на військову службу. Але це має місце лише в тому разі, якщо є згода особи. Водночас це виключення не поширюється на заброньованих працівників, оскільки Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачає надання згоди заброньованими на їх мобілізацію.

До того ж, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» містить положення, згідно з яким на військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов'язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.

Отже, законом фактично встановлена імперативна заборона на мобілізацію заброньованих працівників. Тобто навіть у разі згоди таких осіб на призов, прийняття їх на службу забороняється.

На жаль, у деяких випадках працівники ТЦК та СП закривають на це очі і все ж видають заброньованим працівникам мобілізаційні розпорядження, що є наслідком їх призову та направлення для проходження військової служби. Є два варіанти, як можна захистити свої права — досудовий та судовий.

У першому випадку можна спробувати звернутися зі скаргами до Міністерства оборони України на дії працівників ТЦК та СП і наполягати на і скасуванні наказу про призов на військову службу. Проте такий спосіб не завжди надає бажаного результату. Зазвичай отримують формальну відмову у задоволенні скарги, посилаючись на відсутність підстав для звільнення зі служби, адже такої підстави для звільнення як бронювання — не існує.

Найбільш ефективним способом вирішення даної проблеми є другий — звернення з позовом до суду. Хоча на сьогодні вже є достатньо велика кількість судових рішень щодо оскарження наказів про призов на службу заброньованих осіб, єдина правова позиція відсутня. Тому існує як позитивна, так і негативна судова практика. Нижче буде наведений аналіз декількох рішень, в яких висвітлені основні позиції щодо мобілізації заброньованих.

1) Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 вересня 2022 року у справі № 560/6478/22 (залишено без змін після перегляду в апеляційному суді).

Згідно обставин справи, позивач був заброньований на період мобілізації та на воєнний час за товариством з обмеженою відповідальністю, тобто йому надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації строком на 6 місяців. Водночас ТЦК та СП не з`ясував, що позивач не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, оскільки є заброньованим на період мобілізації та на воєнний час за товариством з обмеженою відповідальністю, а також, що позивачу надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації строком на 6 місяців.

Суд встановив, що положення статті 23 Закону № 3543-XII щодо відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації заброньованих працівників, є імперативними, вичерпними та не передбачають додаткових умов чи альтернатив окрім вказаних в нормі закону.

Отже, у цій справі суд обмежився лише аналізом статті 23 Закону № 3543-XII, яка передбачає безальтернативну відстрочку заброньованих працівників, у результаті чого було скасовано наказ начальника районного ТЦК та СП в частині призову та направлення для проходження військової служби позивача

2) Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року у справі № 380/8981/23 (триває апеляційне оскарження).

Це рішення є одним із прикладів, де суд аналізує правову природу такого документу як «наказ», і можливість його скасування. У цьому випадку суд визначив, що наказ начальника ТЦК та СП є актом індивідуальної дії відносно позивача, тобто актом одноразового застосування. Оскільки станом на час вирішення справи оскаржувані накази вичерпали свою дію внаслідок мобілізації позивача та подальшого направлення його для проходження військової служби, вони не підлягають скасуванню.

У якості обґрунтування суд посилається на рішення Конституційного Суду України від 23.06.1997 № 2-зп у справі № 3/35-313 та від 22.04.2008 № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008, де зазначено, що правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії) стосуються окремих осіб, і розраховані на їх персональне застосування, а після реалізації вичерпують свою дію.

3) Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2023 року у справі № 460/13851/23 (рішення набрало законної сили).

На противагу вищенаведеній позиції, суд у цій справі дійшов висновку, що з огляду на очевидну незаконність оскаржуваного позивачем акта індивідуальної дії, який хоч і вичерпує дію фактом виконання, його скасування не порушить стабільності публічно-правових відносин та принцип правової визначеності, а навпаки вказуватиме на неприпустимість допущення неправомірних дій центром комплектування при мобілізації військовозобов`язаних осіб. Як наслідок суд задовольнив позов та скасував наказ.

На увагу заслуговують й інші твердження суду. Так, суд зауважив, що пунктом 6 Постанови № 194 прямо передбачено, що Міністерство оборони організовує через Генеральний штаб Збройних Сил доведення в одноденний строк до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки витягів з наказів Міністерства економіки. За наведеного, суд дійшов висновку, що відповідач був достеменно обізнаним про наявність у позивача відстрочки від призову на військову службу, як заброньованого працівника. Але всупереч цьому, все одно було винесено наказ про призов на військову службу.

Хоча у рішенні йдеться посилання на неактуальний нормативно-правовий акт по бронюванню — постанову КМУ від 03.03.2022 № 194, у новій постанові КМУ від 27.01.2023 № 76 також передбачено, що Генеральний штаб Збройних Сил у триденний строк доводить рішення Мінекономіки про бронювання до відома відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Тому можна також користуватись такою аргументацією.

4) Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2023 року у справі № 280/5782/23 (триває апеляційне оскарження).

Обґрунтовуючи скасування наказу про призов особи на військову службу, суд зазначив, що позивач не може нести відповідальність за належність доведення до ТЦК та СП інформації про відстрочку від призову, позаяк така процедура залежна від комунікації між підприємством, де працює позивач, Генеральним штабом ЗСУ, Командуванням Сухопутних військ ЗСУ та відповідним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, а не від дій позивача.

5) Рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року № 600/6799/23-а (рішення не набрало законної сили).

Є й інша позиція щодо того, хто відповідальний за надання інформації ТЦК та СП щодо факту бронювання. Взявши до уваги положення Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» суд встановив, що праву позивача не бути призваним (не підлягати призову) на військову службу під час мобілізації кореспондує його обов`язок з дотримання правил військового обліку. Тобто позивач був зобов`язаний особисто повідомити ТЦК та СП про місце своєї роботи і посаду й надати документи, що підтверджують його право не бути призваним під час мобілізації.

На переконання суду, імператив правової норми (абз. 2 ч. 1 ст. 23 Закону № 3543-XII) міг бути застосований у випадку наявності у ТЦК та СП відповідної інформації про імунітет позивача щодо призову на військову службу, а позивач мав бути активним у даному взаємному процесі збору відповідної інформації. Оскільки позивач не надав таких відомостей ТЦК та СП, а тому останній був позбавлений можливості з`ясувати наявність у позивача відповідного права не бути призваним, відсутні підстави для скасування наказу про його призов на військову службу.

Окрім того, як зазначив суд, неможливість скасування наказу полягає у тому, що після видання його видання виникли нові правовідносини проходження військової служби, які визначаються іншим законом — Закон № 2232-XII. Ним, зокрема, не передбачено звільнення з військової служби шляхом скасування наказу про призов та про призначення до військової частини. Тому, оскільки наказ вже реалізований, його скасування без прийняття відповідного рішення про звільнення з військової служби не відновить початковий стан і не призведе до захисту прав та інтересів позивача.

Отже, як бачимо, суди не мають однакової позиції в питанні захисту заброньованих працівників від мобілізації. Напевно, така тенденція буде існувати, допоки Верховний Суд не сформує єдиний правовий висновок. Навіть незважаючи на це, звертатися до суду та відстоювати свої права потрібно. Але підходити до цього потрібно виважено — побудувати правильну стратегію захисту, щоб довести суду незаконність дій ТЦК та СП.