Олена Білоус, членкиня Ради Комітету АПУ з питань енергетики, нафти та газу, адвокатка, к.ю.н., юристка LCF Law Group, у колонці для ЮРЛІГИ зробила огляд судової практики у сфері енергетики, яка була сформована у спорах, підставою яких стала нормотворчість, що не відповідає Конституції та законам України, або із застосуванням неоднозначної термінології.

У сьогоденних реаліях регулювання галузі енергетики перебуває в турбулентному режимі. З одного боку, це дає змогу чутливо реагувати на об'єктивні зміни ситуації, а з іншого, призводить до правових колізій і прогалин. Найчастіше у разі виникнення правових проблем суди залишаються «останнім форпостом» захисту прав та інтересів учасників ринку електроенергії.

Відтак пропоную звернути увагу на судову практику, яка була сформована у спорах, підставою яких стала нормотворчість, що не відповідає Конституції та законам України, або із застосуванням неоднозначної термінології.

Яскравим прикладом впливовості впливу судової практики на правове регулювання, в тому числі і галузі енергетики, є висновок Верховного Суду (далі — ВС), викладений у постанові від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19, відповідно до якого суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи.

У зазначеному рішенні суд нагадав про сформований ЄСПЛ принцип «належного урядування» та те, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74).

З такої позиції слідує:

• є неможливим застосування протиправного нормативно-правового акта, що прийнятий поза межами повноважень, не в порядку та спосіб, передбачені законом;

• заявнику для захисту свого права, яке порушене внаслідок прийняття нормативного акта, який не відповідає Конституції та законам України (є протиправним), не потрібно ініціювати додатковий (попередній) спір щодо оскарження такого акта;

• суди, під час розгляду спорів, не вправі приймати рішення на підставі нормативного акта, який не відповідає Конституції та законам України, незважаючи на те, що такий акт є чинним;

• відповідальність за наслідки застосування протиправного нормативно-правового акта покладається на державу.

Незважаючи на нібито усталеність вищевказаної судової практики, чимало спорів щодо застосування нормативного акта, який не відповідає Конституції та законам України, все ж таки вирішується в два етапи: спочатку вирішується спір щодо протиправності нормативного акта, а потім ініціюється спір щодо усунення наслідків застосування протиправного нормативного акта.

Так, показовою є постанова Верховного Суду від 08.09.2022 у справі № 640/4069/21, якою залишено в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.07.2021, яким визнано протиправним і нечинним пп. 8 п. 1 Змін до постанови НКРЕКП від 26.04.2019 № 641, затверджених постановою НКРЕКП від 15.01.2021 № 46, у частині викладення у новій редакції п. 9.3 глави 9 Порядку купівлі гарантованим покупцем електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел енергії.

Спір у зазначеній вище справі стосувався визнання протиправним нормативно-правового акта, яким було внесено зміни до формули розрахунку відшкодування виробниками електроенергії за «зеленим» тарифом вартості врегулювання небалансу.

Визначаючи оскаржуваний у справі № 640/4069/21 нормативний акт як протиправний, суди послались на те, що він безпідставно передбачав покладення додаткової відповідальності на виробників електроенергії за «зеленим» тарифом, які входять до балансуючої групи Гарантованого покупця, у вигляді відшкодування частки вартості врегулювання небалансу електричної енергії Гарантованого покупця.

Тобто формула розрахунку частки вартості врегулювання небалансу електричної енергії протиправно включала до відшкодування обсяг небалансу, створеного ДП «Гарантований покупець».

На жаль, остаточного вирішення спірна ситуація щодо застосування пп. 8 п. 1 Змін до постанови НКРЕКП від 26.04.2019 № 641, затверджених постановою НКРЕКП від 15.01.2021 № 46, досі не отримала. Адже питання усунення наслідків застосування зазначеного нормативного акта, який визнаний судом протиправним, залишається відкритим. З цього приводу на розгляді судів перебуває цілий ряд спорів.

Із зазначеного слідує, що питання неможливості застосування до фізичної чи юридичної особи протиправного нормативно-правового акта ще досі є неузгодженим та викликає дискусії, особливо у державних органах, до повноважень яких віднесено виконання нормативних актів.

З одного боку, судова практика щодо неможливості застосування протиправного нормативного акта є усталеною, а з іншого, державні органи наполегливо послуговуються виключно правилами втрати чинності протиправного нормативного акта.

Але за такого підходу виникає риторичне питання: як протиправна норма може спричинити появу правомірної вимоги?

Окремо варто звернути увагу на використання в нормативних актах неоднозначної термінології, застосування якої можливе лише за системного аналізу всього правового регулювання.

Так, Верховний Суд у постанові від 21.06.2024 у справі № 910/4439/23 вирішив спірне питання щодо обґрунтованості вимоги з оплати повної вартості переданої електричної енергії, з урахуванням положень наказів Міненерго № 140 та № 206.

Зокрема, накази Міненерго № 140 та № 206 передбачали на період дії воєнного стану в Україні обов'язок ДП «Гарантований покупець» забезпечити перерахування коштів на сплату авансових платежів за придбану електричну енергію, вироблену з альтернативних джерел енергії, у відсотковому співвідношення від середньозваженого розміру «зеленого» тарифу за 2021 рік.

Водночас договори купівлі-продажу електроенергії, постанова НКРЕКП від 26.04.2019 № 641 та Закон України «Про ринок електричної енергії» незмінно передбачали обов'язок ДП «Гарантований покупець» здійснювати повну (100 %) оплату за електроенергію.

Відтак між ДП «Гарантований покупець» і виробниками електроенергії за «зеленим» тарифом виникли спори: Гарантований покупець вважав, що наказами № 140 та № 206 встановлено обмеження його зобов'язання на період дії воєнного стану, а виробники, навпаки, що дані накази є додатковою гарантією мінімальних оплат.

Вирішуючи зазначений спір, Верховний Суд дійшов висновку, що накази № 140 та № 206 хоча і закріплюють забезпечення мінімальної оплати для виробників, однак не звільняють відповідача від обов'язку повного розрахунку (тобто суд визнав обґрунтованою позицію виробників електроенергії).

Принагідно варто зазначити, що в цьому випадку також мало місце попереднє оскарження наказу Міненерго № 206 та врахування висновку суду за результатами розгляду цього спору (постанова Верховного Суду від 01.02.2024 у справі № 640/10894/22).

Таким чином, відсутність чіткої вказівки в наказах Міненерго № 140 та № 206 про те, що передбачені ними виплати є мінімальною гарантією, стало причиною численних спорів, які знайшли своє рішення лише після сплину двох років і вже після скасування цих наказів самим Міненерго.

Отже, з аналізу навіть такого обмеженого переліку кейсів судової практики, яка насправді кількісно представлена десятками судових справ, очевидним є те, що навіть терміновість та оперативність прийняття нормативно-правових актів не є виправданням для втрати якості такого нормативного регулювання.

Авторам нормативних актів необхідно чітко усвідомлювати, що саме держава несе відповідальність за результати та наслідки правового регулювання, яке встановлено від її імені. Не менш важливим є прийняття того, що помилки безумовно краще не допускати, але навіть якщо недолік і допущено, то найбільш перспективним виходом із такої ситуації є максимально швидке усунення допущеної помилки (до того, як десятки судових спорів буде програно).