Цьогоріч Асоціація правників України відзначає 20-річчя. Може здаватися, особливо молоді, що АПУ була завжди невідʼємною частиною ринку. І важливість існування такої асоціації для всіх завжди була очевидна.

Але це не так. АПУ пройшла свій шлях становлення, цікавий і непростий. І була створена та успішно живе завдяки тому, що наприкінці 90-х та на початку 2000-х на українському юридичному ринку були лідери, які мали нестримне бажання розвивати юридичну професію в Україні.

Щоб зануритися у ті часи, ми поговорили про історію створення АПУ з ідейним натхненником та творцем асоціації – її першим президентом Ігорем Шевченком.

Скажіть, будь ласка, як виникла ідея створення Асоціації правників України?

–      Щоб розповісти звідки взялася ідея, треба почати ще з часів мого навчання в Інституті права Інституту міжнародних відносин, з середини 90-х років. Тоді Україна після здобуття незалежності тільки почала своє спілкування зі світом, зʼявлялися перші міжнародні програми. І у нашому інституті теж стартував проєкт American Bar Association (АВА), який називався Central European Legal Initiative (CELI). Оскільки я завжди був дуже активним, то відразу приєднався до нього як волонтер. Головне, що я отримав там – можливість вперше познайомитися з тим, як працюють міжнародні правничі організації та спілкуватися з дуже шановними міжнародними юристами, суддями.

Проект CELI мав на меті створити всеукраїнську асоціацію, яка б обʼєднувала юристів, адвокатів та представників інших юридичних професій. Точно так, як це є в American Bar Association.

Судячи з усього, у CELI нічого не вийшло?

–          Так, не вийшло. Всю адвокатську спільноту тоді, як два спрути, обплели, Спілка юристів України, яку очолював Валерій Євдокімов і Спілка адвокатів України, головою якої був Віктор Медведчук. Очолювали вони обидва ці організації, так би мовити, пожиттєво і використовували їх для власних інтересів – підтримувати звʼязки з «потрібними» людьми, здобувати їх лояльність, роздаючи нагороди та почесні членства, налагоджувати звʼязки в суддівському корпусі, серед прокурорів, міліції і т.д.

Членство в цих організаціях для адвокатів було фактично примусовим, адміністративний ресурс у Євдокімова та Медведчука був величезний.

 Звучить не надто обнадійливо.

–          Так, але історія з CELI мала своє щасливе продовження. Замість правничої організації для правників-професіоналів, я запропонував АВА спочатку створити правничу організацію студентів, а потім, можливо, вдалося б підтягнути і дорослих юристів.

Під цю ідею було виділено грант 100 тис. доларів. І я та мій однодумець Роман Петров, на той час студент юрфаку Донецького універу, а зараз – завідувач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», взялися за створення студентської організації. Почали з того, що закликали юрфаки університетів країни створювати осередки студентів-правників, а потім, коли вони були сформовані та вже за працювали, делегації цих осередків зібралися на конгресі у Києві, щоб створити Всеукраїнську асоціацію студентів-правників.

Цікаво, що ця організація стала кузнею кадрів. Наприклад, Андрій Пишний тоді був керівником делегації від Чернівецького університету. І такі приклади можна наводити ще.

На жаль, долучитися до управління цією студентською організацією мені не вдалося, оскільки мав їхати на навчання до Юридичної школи Університету Міннесоти. Але цей проєкт став моїм першим успішним досвідом роботи у громадському секторі, на який вже нанизався інший досвід, що я отримав у Америці, перш ніж ідея АПУ остаточно викристалізувалася.

Тобто, ідея створити АПУ зʼявилася під час навчання в США?

–     Так. Точніше, зʼявилися перші паростки ідеї. Коли я почав своє навчання в Університеті Міннесоти, то паралельно з основним курсом дисциплін мене дуже цікавило, як працює АВА в США. Я став асоційованим членом організації і таким чином міг брати активнішу участь, спостерігати за роботою асоціації. Пощастило також побувати на заході АВА. Я усвідомлював, що нам в Україні дуже бракує такої організації, яка обʼєднувала б не тільки адвокатів, але і представників інших юридичних професій. І от тоді, в 1998 році, почав думати, щоб взятися власноруч за створення такої організації.

 Чотири роки до 2002-го, коли АПУ офіційно зʼявилася, пішло на те, щоб ідея зміцнилася? Вирішили не втілювати її одразу?

–    Мені треба було стати на ноги як професіоналу. Після повернення я кілька років працював у власному юридичному бізнесі – «Шевченко, Дідковський і партнери». Перший час це була виснажлива праця, без вихідних. А от вже через кілька років, коли зʼявився час, гроші, фірма стала лідером ринку та увійшла до 10-ки кращих юридичних фірм України, коли я здобув авторитет серед колег, тоді вже почав говорити з партнерами юрфірм та іншими авторитетними юристами про створення асоціації правників за зразком і прикладом АВА. Якщо детальніше описати ідею, навколо якої я планував згуртувати правників, то вона звучала так: добровільне обʼєднання представників різних юридичних професій для розвитку професії. І через розвиток окремих правників  – розвиток ринку професійних послуг, а також вплив на юридичні процеси в країні через удосконалення законодавства.

Вашу ідею сприйняли «на ура»?

–     Зовсім ні, найчастіше я зустрічав нерозуміння. Для створення успішної організації мені треба було заручитися підтримкою корифеїв ринку, і я говорив спочатку саме з такими людьми. Але вони якраз не розуміли цінності такої організації. Навпаки, вважали, що вона буде розколювати професію. Були пропозиції зробити мене віце-президентом Спілки юристів і щоб я в ній щось розвивав. Але тільки не брався за нове. На це я відповів, що битися головою в бетонну стіну «совка» немає сенсу. Треба створювати організацію з «нуля», і до неї повинні увійти нові люди, причому добровільно, а не під адміністративним тиском.

Повірив у мене, зокрема, Василь Іванович Кисіль. Він сказав: «Є спілка юристів, є спілка адвокатів, є профспілки. Але, якщо ти бачиш, що необхідно, то роби. Я підтримаю». І підтримував.

Багато колег спочатку сприйняли мою ідею створення АПУ як бажання власного піару. І це також заважало рухатися вперед.

З ким Ви все-таки втілювали у життя ідею створення АПУ?

–  Я вирішив зібрати колег-юристів, які не були топовими на той час, серед них не було корифеїв, не було представників найуспішніших на той час юридичних фірм. Але це були саме ті люди, які мені повірили. І що важливо – вони не були конформістами.

Тому рішення про створення АПУ було прийнято групою правників, які не боялися за свій бізнес, вірили мені. Ми проголосували за створення асоціації, підготували документи і подали на реєстрацію.

Були підстави боятися за бізнес?

–   Мені та моїм колегам, які були залучені до створення АПУ, боятися не було чого. Ми не займалися судовими справами, не залежали від українських чиновників, від правоохоронної чи судової системи. Наш бізнес переважно був консалтинговим, консультували великих інвесторів, які приходили на ринок України з інвестиціями. Тому було менше ризиків отримати неприємності від держави.

А проблеми дійсно могли бути і досить великі. Це я якраз відчув на довгому шляху реєстрації АПУ. 

Не давали зареєструвати?

–   Так, перекрили цю можливість повністю. Тому що Віктор Медведчук був дуже впливовий на той час. І він, використовуючи свій адмінресурс у Мін’юсті, наказав не реєструвати жодної організації, яка обʼєднує правників. Ми подавали документи на реєстрацію багато разів, а нам знову і знову їх повертали.

Після шести місяців безуспішних спроб я звернувся за допомогою до Ігоря Дрижчаного, який на той момент був заступником Генпрокурора. Документи АПУ були на черговому розгляді у Мін’юсті, коли Ігор зателефонував профільному заступнику Міністра юстиції. Спонтанно ми розробили план – поки Ігор розмовляє та слухає запевнення про те, що документи будуть неодмінно зареєстровані, я швидко переміщуюсь від Генпрокуратури до Мін’юсту, прямо до кабінету цього заступника. Це спрацювало – після моєї появи на по порозі кабінету, співробітникам міністерства нічого не залишалося, як зареєструвати асоціацію.

З нашого боку це теж був адміністративний тиск (сміється). Але іншого шляху на той час не було.

 Якими були перші роки роботи АПУ?

–     Не дуже легкими, тому що ні членських внесків, ні генеральних партнерів ще не було, коло однодумців тільки формувалося. Все фінансування лягло на плечі «Шевченко, Дідковський та партнери», перший рік-два це точно.

З самого початку у роботу активно включився Сергій Коннов, який був першим віце-президентом АПУ. Його дітище – «Юридична практика» – дуже допомогла на перших етапах, висвітлювала діяльність асоціації, заходи. Згодом уже був зворотній процес: АПУ допомагала «Юридичній практиці» тим, що була партнером.

Якісно новий етап у розвитку АПУ почався, коли виконавчим директором стала Ірина Нікітіна. Вона була саме тою людиною, яка ефективно втілювала мої ідеї. Адже придумати щось – це тільки 20% справи, а 80% успіху залежить від реалізації.

Потім ми просунулися ще далі – я вже був на ринку відомою людиною і мав авторитет, тому вдалося переконати кілька юрфірм підтримати асоціацію. Першими партнерами АПУ, крім «Шевченко, Дідковський і партнери», стали «Коннов і Созановський», «Василь Кисіль і партнери» та «Інюрполіс» з Харкова.

Ще трохи згодом з Іриною Нікітіною ми почали проводити серйозні заходи, серед яких флагманом був форум «Розвиток ринку юридичних послуг». Ідея його виникла спонтанно, під час відрядження до Харкова. Прямо у поїзді ми з Іриною склали його програму, продумали теми, спікерів. На той час дискусії про те, як робити юридичний бізнес, взагалі не було. Моя юрфірма, наприклад, створювалася в інформаційному вакуумі, на допомогу була тільки художня книжка «Фірма» Джона Грішема, де йшлося про створення юридичного бізнесу.

Але партнерів юрфірм теж довелося переконувати брати участь у цьому форумі. «Навіщо я буду на загал розповідати свої секрети» – це я чув найчастіше. Але я запевняв: «Розкажеш один секрет – почуєш десять». І таки пробив той страх ділитися напрацюваннями. Наше перший форум зібрав багато учасників і став «хітом» на юридичному ринку.

Про те, як АПУ йшла свій шлях становлення, я почав писати книгу з робочою назвою «Історія АПУ: перші 20 років». Через війну робота над нею призупинилася, але, сподіваюся, книга побачить світ.

Асоціацій за роки незалежності України було створено багато, але не всі вони успішно працюють протягом двох десятиріч. У чому, на Вашу думку, секрет АПУ?

–   АПУ приносить користь. На відміну від деяких галузевих організацій, що створюються переважно для лобіювання інтересів певної групи ініціаторів створення цієї організації, АПУ була створена для розвитку професії та розвитку правників. Вона корисна і кожному її індивідуальному учаснику, і юридичним фірмам, і юридичному ринку в цілому. Я молоді завжди раджу – якщо хочете розвивати свою карʼєру, то вступайте до АПУ, беріть активну участь, починаючи вже зі студентської організації АПУ – Ліги студентів.

Крім активної життєвої позиції, які ще, на Вашу думку, складові формули успіху для тих, хто починає свій шлях в юриспруденції?

–   Ще важливі складові – це добре знання свого ремесла, тобто вчитися треба як можна краще. Але відмінників багато, а тих, хто може застосовувати знання на практиці, мало. Тому треба ще розвивати аналітичне мислення та широкий кругозір. І вчити англійську мову, не випускати це з поля зору. Якби не мої знання англійської, багато чого в моєму житті не було б. АПУ, можливо, теж.

І чи не найголовніше – постійно розширювати свої особисті контакти. Це було і буде запорукою успіху. З величезної кількості книг, які я прочитав, можу порадити дві, які дадуть розуміння основного: Дейл Карнегі «Як здобувати друзів і впливати на людей» та Малкольм Гладуелл «Генії та аутсайдери: чому одним все, а іншим нічого?».

І наостанок, не забувати про здоровий спосіб життя. Бо, щоб втілити все вищеперераховане, знадобиться неабияка енергія.