КИЇВ — 15 лютого 2022 року. Час від часу нам здається, що певна тема є очевидною і більше не потребує обговорень. Проте в експертних дискусіях на важливі теми немає меж. Одна з них — російська агресія проти України. Своїми роздумами щодо того, що зараз відбувається в Україні, поділилися Ольга Кучмієнко[1], к.ю.н., адвокатка,Голова Комітету з міжнародного права Асоціації правників України,та Анна Буквич[2], к.ю.н., заступниця Голови Комітету з міжнародного права Асоціації правників України.

Це об’єктивна й експертна публікація, викладена простими словами для тих, хто шукає відповіді на питання: що сталося в Україні і чому українцям не подобається підхід «я думаю, що це лише політика», бо це не так. Це набагато більше.

У 2014 році Росія вчинила певні дії, які є порушенням міжнародного публічного права. Основні принципи, встановлені після Другої світової війни для підтримки миру у світі, були проігноровані та порушені Російською Федерацією в Європі у ХХІ столітті.

Основні дати та факти

Дата 1. 20.02.2014 року — Росія анексує Крим і визнає його суб’єктом Федерації.

Цей факт підтверджується низкою міжнародних арбітражних рішень під терміном «Росія здійснює ефективний контроль над частиною території України».

Факти. Справді, якщо держава здійснює ефективний контроль над територією, вона несе відповідальність за будь-які порушення у цій сфері. Так, судові рішення у справах «Укрнафти» та «Стабіл» визнали, що:

«Росія встановила ефективний контроль над Кримом за допомогою поєднання фізичних і правових дій, зокрема, шляхом фактичної окупації Криму в лютому 2014 року, приєднання Криму до складу Росії згідно з указом у березні 2014 року та прийняття конституції Криму, а також шляхом неодноразових вказівок у внутрішньому російському законодавстві про те, що Крим був невід’ємною частиною її території» [3].

Російський ефективний контроль у Криму розпочався 27 лютого 2014 року як військово-адміністративний контроль. 27 лютого 2014 року «зелені чоловічки» оточили українські військові об’єкти[4] в Криму та Кримський парламент, що, окрім юридичних доказів[5], підтвердив навіть російський ЗМІ «Комсомольская правда». Цього дня депутати Кримського парламенту прийняли рішення про зміну міської влади та призначили референдум на 16 березня 2014 року. 28 лютого 2019 року Україна направила листа до Ради Безпеки ООН[6].

«Зелені чоловічки» говорили російською мовою з неукраїнським акцентом[7], іноді використовували російську військову зброю та техніку, а також були вдягнуті у форму, схожу на російську[8]. Ймовірно, деякі з них служили на російському флоті[9], а інші дісталися до Криму на початку лютого на вертольотах і кораблях. Пізніше, 2 березня, прикордонна служба України повідомила, що помітила перетин російсько-українського кордону 24 гелікоптерами Збройних сил РФ[10].

Президент Росії Володимир Путін неодноразово визнавав, що присутність «зелених чоловічків» стала приводом передачі ефективного контролю безпосередньо від України до Росії:

«Усі мої інструкції були пов’язані з тим, щоб діяти акуратно і спираючись на тих людей, яких ми можемо сьогодні назвати патріотами Росії, спираючись на них, на їх актив. Але допомагаючи їм і будучи у них за спиною, набагато більшими силами та засобами»[11] [наше підкреслення додане].

«26 лютого 2015 року, через рік після кримських подій, у яких значну роль відіграли «ввічливі люди», президент Росії Володимир Путін підписав указ № 103 про встановлення нового професійного свята Збройних сил — Дня сил спеціальних операцій. Відзначатимуть його щорічно 27 лютого. Саме в цей день, 27 лютого 2014 року, відбулися події, описані тут...»[12].

Президент Росії визнав, що на момент референдуму російські війська вже змогли «забезпечити проведення незалежних вільних виборів»[13]. Важливо, що навіть якщо президент Росії цього не визнає, інших наявних доказів має бути достатньо, щоб зробити такий самий висновок.

З погляду міжнародного звичаєвого права ця заява свідчить щонайменше про «загальний контроль над військовими або воєнізованими угрупованнями», включаючи «фінансову підтримку, постачання зброї та військового обладнання, політичну підтримку та координацію військових операцій на окупованих територіях»^[14]. Тим самим Росія «завадила [Україні] здійснювати свою владу на частині своєї території [Криму]:

«Це може бути наслідком військової окупації збройними силами іншої держави, яка фактично контролює відповідну територію (див. рішення «Лоїзіду проти Туреччини (попередні заперечення)» від 23 березня 1995 року, серія А № 310 та «Кіпр проти Туреччини» [GC], № 25781/94, ECHR 2001-IV, §§ 76-80, як процитовано у згаданому вище рішенні Банковича, §§ 70-71), акти війни або повстання, або дії іноземної держави, направлені на підтримку встановлення сепаратистської держави на території відповідної держави…»[15] [наше підкреслення додане].

Окрім того, Росія «уклала угоду»[16] з Кримом одразу після незаконних виборів. Хоча така угода не може бути визнана, вона має доказову цінність у питаннях російського контролю.

Отже, дії Росії призвели до прямої передачі ефективного контролю над Кримом від України до Росії без згоди України. Будь-які інші джерела контролю були відсутні. Росія отримала ефективний контроль над Кримом (лютий 2014 року), перш ніж визнала це (березень 2017 року) військовими та адміністративними діями: фактична присутність, можливість ухвалювати закони на цій території та підміна органів державної влади[17].

Дата 2. Квітень 2014 року — Росія окупувала східну частину української території. Росія не визнає цього факту, але була закликана брати участь у Мінських угодах (ОБСЄ була залучена до переговорного процесу для вирішення конфлікту).

Факти. Тим часом Україна отримала збройний конфлікт на Сході України з квітня 2014 року в результаті російської експансії. На сьогодні перед Україною стоїть непросте завдання: з одного боку — зберегти інвестиційну привабливість, а з іншого — впоратися з двома територіальними втручаннями одночасно.

TКГ є майданчиком для перемовин між Україною, Росією та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) щодо конфлікту на Сході України. Ці переговори привели до «Мінських домовленостей». Перший протокол до Мінських угод було підписано 5 вересня 2014 року. Другу Мінську угоду під назвою «Комплекс заходів щодо імплементації Мінського протоколу» узгодили у лютому 2015 року.

Важливо, що Мінські угоди не вважаються міжнародними угодами чи договорами. Але ці документи важливі для України, оскільки: 1) вони містять офіційну позицію України щодо ситуації на Сході України; 2) заходи щодо їх реалізації були передбачені Резолюцією Ради Безпеки ООН 2202 (2015), а тому, певною мірою, набули офіційного статусу; 3) невиконання Росією комплексу заходів щодо негайного та всебічного припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей України згідно з Резолюцією Ради Безпеки ООН є однією з підстав режиму санкцій ЄС проти Росії; та 4) вони можуть мати доказову цінність у потенційних майбутніх інвестиційних арбітражних справах[18].

Дата 3. Отже, починаючи з 2014 року — березня 2015 року на Сході України є понад 3000 загиблих серед мирного населення, за даними ООН (CNN). Росія порушує норми міжнародного права та низку угод, включаючи й Мінські угоди та Резолюцію 2202 (2015) Ради Безпеки ООН.

Факти. Зокрема, вже у грудні 2018 року Міжнародний кримінальний суд дійшов висновку, що на Сході України існує «міжнародний збройний конфлікт, який виник не пізніше 14 липня 2014 року». Окрім того, інші справи були передані на розгляд ЄСПЛ[19].

Дата 4. Станом на січень 2022 року Росія «розмістила біля України понад 127 тис. військових». Росія не заперечує, що війська там є: за даними CNN, Кремль наполягає на тому, що «війська пересуваються по власній території». Однак ці факти можуть викликати більше, ніж звичайне занепокоєння.

Висновок

1. Не треба панікувати, оскільки російська агресія триває вже 8 років.

2. Нещодавні дії військових Російської Федерації заслуговують на увагу та міжнародну відповідь, включаючи, але не обмежуючись, рівнем санкційної політики ООН.

3. Ситуація виходить далеко за межі політики. Тому, на нашу думку, свідома людина повинна або уникати цієї теми, або розуміти, що в середині Європи вже 8 років відбувається збройний конфлікт, агресія, військова операція, анексія. І саме так, а не інакше.

4. Україна разом із міжнародною спільнотою дає раду цій проблемі вже протягом восьми років, тому навіть ця «невизначеність» не завадить бізнесу інвестувати в Україну.

Ця публікація є експертним висновком, її зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає позицію комітетів чи Правління Асоціації правників України.