КИЇВ — 12 квітня 2021 року. Ми продовжуємо традиційний проєкт «10 років з АПУ», присвячений розмовам з історичними для Асоціації та українського юридичного всесвіту персонами. І головним героєм цього випуску став двічі Президент АПУ, засновник адвокатського об’єднання «Коннов і Созановський», видання «Юридична практика» та Film.ua, продюсер, очільник Меритократичної партії, власник екоферми, який називає себе просто — «адвокат». Про старт його професійного шляху та початок кожного проєкту, історію АПУ, громадянське суспільство і парадокс Мюнхгаузена, несерйозну гру дорослих людей у політику — у великому інтерв’ю із Сергієм Конновим.

Про особистий шлях

— Уявімо, що ви перед великою аудиторією, яка не знає, хто такий Сергій Коннов. Розкажіть, хто ви?

— Мабуть, я скористаюся чудовим словом «адвокат». Це моя професія, якій я присвятив багато років, що завжди окрилювала. Хоча наразі й менше займаюся цією справою, та суть моєї іншої діяльності залишилася тією ж — адвокат. Адвокат добрих справ і починань.

— Чому? Як ви до цього прийшли?

— Це з розряду «мрія з дитинства». Правда, минуло воно в іншому суспільстві — Радянському Союзі. В дитинстві події і речі сприймаються переважно інакше — світ часом здається ідеальним. Я читав багато різних книг і, серед іншого, став читачем популярного журналу «Человек и закон» із різними цікавими історіями.

Там було багато прикладів роботи радянських адвокатів. Здавалося: якщо ти маєш певні докази, логіку та можеш вибудувати це разом на фундаменті закону, то обов’язково справа прийде до відповідного результату. При цьому ти відстоюєш справедливість та інтереси людей, допомагаєш їм. Це й приваблювало — допомога іншим.

Врешті, це як математика, яка теж мені подобалася. Та не суха арифметика, а з людяним обличчям. Ось я й прикипів. 

Звісно, в журналі писали і про інші професії: міліцію, прокуратуру, судді. Проте я відчував у цих професіях певну репресивну тональність (хоча в журналі про це не казали). А от у адвокатів — людяна, захисна роль.

З юнацькою мрією я виносив її до старших класів. А далі вища освіта й адвокатура.

— У контексті вашого юнацького сприйняття ролі адвоката традиційне питання: юриспруденція — мистецтво добра та справедливості чи бізнес в Україні?

— У будь-якому випадку, в юриспруденції зараз все менше мистецтва й усе більше бізнесу. При чому на бізнес перетворилася не лише адвокатура. Сюди включилися всі: суди, прокуратура... Тож це вже далеко не юриспруденція.

А взагалі, так, юриспруденція — це про добро та справедливість, їх дотримання.

Боротися за них можна різними способами та на різних посадах: у ролі судді, в поліції, на держслужбі. Але тут не може бути місця для «бізнесу», це місія служіння суспільству заради добра та справедливості. Хоча й за зарплату.

А ось адвокатура — так, може бути бізнесом (за формою фінансового забезпечення своєї діяльності). Але тією ж мірою, котрою держава забезпечує свою долю боротьби за справедливість через держбюджет, і адвокати мають забезпечувати власну фінансову свободу. Протиріччя тут немає: під захистом справедливості може й навіть має бути якісна бізнес-основа. В іншому випадку ти слабкий, бо не маєш ресурсу для захисту інтересів клієнта.

— Чи має право юрист бути політизованим? 

— Юрист — доволі збірна професія, тому універсального правила чи заборони немає. Для суддів це табу, а щодо адвокатів — здорова доза політичної волі у них має бути. Зарубіжний досвід цивілізованих країн доводить, що багато визначних політиків вийшли саме з адвокатського середовища. Вони володіють ораторськими, мисленнєвими, логічними навичками, а правові знання дозволяють їм бути успішними політиками.

Та при цьому варто пам’ятати, особливо в сучасному світі, що твоя політична позиція може не співпадати з думкою клієнта і ти через це навіть ризикуєш втратити його.

Наразі наше суспільство трохи божевільно політизоване (чи не трохи…), тому представнику будь-якої професії треба бути обачним, висловлюючи свої політичні погляди.

Водночас, політична зрілість для адвоката є важливою. Необов’язково бути політиком, та треба слідкувати за поточними подіями, мати власний погляд на ситуацію. Це точно такий елемент кругозору, як правильна мова, знання законів тощо. 

— Повернімося до вашого старту. Ви заснували адвокатську контору «Коннов і Созановський» через три роки після завершення ВНЗ, правильно?

— Я закінчив ВНЗ у 1991 році, а ЮФ ми відкрили у квітні 1992. Тобто менше ніж через рік.

— Як це було?

— Працювати я почав ще навчаючись на другому курсі юрфаку, був стажером у юрфірмі. До п’ятого я поєднував роботу з навчанням і набував практичного досвіду у визначних практиків, тоді ще доволі молодих науковців (наразі це професори та академіки). На момент випуску я вже мав три роки практики, знав, що та як робити. Спочатку навіть пробував себе в науці разом із друзями-аспірантами, та щось в науці пішло не так — ліквідували науковий напрям, яким ми цікавилися (досі сподіваюся, що це не через нас сталося). 

Тож повернувся до юрфірми, але тоді її вже залишили мої вчителі. Приблизно 23-річним хлопцем я зненацька виявився головним юристом. Залишатися правником у чужій фірмі (яка до того ж була й не надто юридичною, а «консалтингово-економічним коктейлем» із різних послуг) сенсу не було.

Вирішив із друзями зробити власну справу.

Та й тоді були взагалі інші умови. З початком «перебудови» у СРСР, а потім, із 1992 року, в незалежній Україні бурхливо генерувалося нове законодавство: ринкове, економічне, комерційне. Досвідчені юристи чи молоді — всі мали вчитися наново. А ми й фору мали — зі свіжими навичками швидкого навчання як новоявлені випускники. Тож заснування власної молодої юридичної фірми великим подвигом не було.

Плюс тоді лише з’являлися перші юрфірми, простір для них був вільним, а запит від клієнтів — значним. Зараз стартувати значно важче, а тоді — «голубий океан» і повна країна можливостей.

— Як потім все розвивалося, що було далі? 

— Починалося з малого. Невеликий офіс і колектив: 1 секретар, 3 юристи й 2 клієнти —кооператив та спільне підприємство з іноземною участю. Був такий собі «бум» розвитку комерції, буквально 1-2 клієнти могли займати 100% часу юриста та забезпечити значний ріст юркомпанії.

Але поступово стало звертатися більше людей, в основному, за рекомендаціями. Залучали нових колег, фірма зростала доволі швидко. Врешті протягом 15 років ми входили до ТОП-10 юрфірм: і за кількістю юристів, і за оборотами, клієнтурою.

З роками у партнерського складу нашої адвокатської контори з’являлися нові інтереси поза юриспруденцією, — наприклад, кіно- та телевізійний бізнес. Цьому передувала робота моїх партнерів для клієнтів у сфері медіа, де їм доводилося працювати не лише юристами, а й приймати бізнесові рішення (через кадровий голод у клієнтів). Наприклад, мій давній партнер Сергій Созановський тривалий час був ТОП-менеджером однієї з найбільших телевізійних компаній, а інший — адвокат із авторського права Віктор Мірський — певний час навіть займався організацією закупок аудіовізуальних продуктів для ефіру.

Після переходу ключових партнерів в інший бізнес, наша юридична команда змінилася, та робота адвокатського об’єднання триває.

— Назвіть ключовий критерій просування юрфірми.

— Я б виокремив якісну роботу, людяний сервіс і, як результат, рекомендації задоволених клієнтів — найкращих рекламників. Ця формула точно не новина, тут я не винахідник, але вважаю її ключовою.

Рекомендація від клієнта — це найвищий рівень визнання та найнадійніший засіб просування. Очевидно, що цього недостатньо для реклами. Та на нашому старті не було Інтернету чи пошуковиків, тож відповідально визнаю: навіть у часи їх наявності добре слово та пораду скористатися саме твоїми послугами ніхто не замінить. 

Зазвичай як відбувається? «А порекомендуйте когось надійного!» — лікаря, наприклад. Ми намагаємося уникати незнайомих і звертатися до тих, яких вже хтось на собі випробував. І вижив після цього /сміється/.

— Сергію, ви ще й продюсер, співзасновник Film.ua. В який момент прийшли до цього? 

— Мої партнери по студії ревнують мене до слова «продюсер», адже я є співвласником бізнесу, та не беру участі в операційний діяльності. Взагалі, цей термін дуже узагальнений, оманливий. Якщо вважати, що продюсер — це людина, яка знімає конкретний фільм, то я б себе так не називав. Не займаюся конкретною операційною діяльністю чи зйомкою кіно. Я — акціонер із багаторічним стажем, який забезпечив фінансування кіностудії від самого її початку.

— А мали коли-небудь відношення до знімального процесу?

— О, так, були навіть окремі епізодичні зйомки за моєї участі.

— Де?

— Немає там на що дивитися!

— Крім іншого, ви ще й засновник видання «Юридична практика». Питання те саме: як прийшли до цього?

— Теж було давно! В 1992 ми з партнерами заснували адвокатську контору, а два роки потому в мене з’явилася ідея зробити газету для юристів. Тоді був дефіцит (взагалі не було ніяких) спеціалізованих газет. Я запропонував щомісяця публікувати судові рішення, об’єднувати практику різних органів (тому і назва «Юридична практика»). Підкреслюю, мова йде про 1994 рік — немає ще Інтернету, хіба що періодично друкувався бюлетень Верховного Суду. Ми шукали спосіб надати оперативну юридичну інформацію.

На старті я став сумніватися, чи вистачить сил, часу, грошей. Та мій партнер Сергій Созановський наполіг: «Давай робити!», не дав відмовитися від ідеї. І я йому за це вдячний.

Спочатку ми не очікували комерційної вигоди від цієї історії, а система поширення не була до кінця зрозуміла. Тому втілювали це як суспільно-соціальний проєкт на порожньому місці. Начебто вийшло :)

Потім, ніби гриби після дощу, стали з’являтися інші газети, згодом з’явився Інтернет, підтяглися сайти, рвонув розвиток. Та ми були першими. Перше в Україні суто правове видання, газетно-новинного, прикладного формату.

— Зараз, попри значну кількість видань схожого формату з аналогічною тематикою, ЮП залишається в ТОП-і. Це було стартовою метою чи це наслідок першості?

— Напевно, першість таки позначилася, хоча її не можна назвати переважною: буквально за 2 місяці з’явився «Юридичний вісник України», пізніше — інші видання. 

Думаю, свою роль зіграла якість подачі матеріалів, редакційна позиція та робота колективу на високому рівні. 

Видання заклало генетичну основу для не одного покоління юристів, мовляв, саме це стандарт юридичної журналістики. Ті, хто починав кар’єру в кінці 90-х, коли починала свою роботу і газета, йшли з нею нога в ногу. Газета писала про них — вони писали для газети. Я думаю, що це був чудовий союз, завдяки якому «Юридична практика» придбала шлейф легендарності.

— Зараз ви берете участь у життєдіяльності видання чи це вже самостійний організм?

— Давно не беру. З 1996 року! А ось перші кілька випусків мені навіть доводилося робити самостійно...

— Ого!

— Так. А далі це була виключно робота запрошеної команди: журналістів, редакторів. Одна з причин — необхідність в тому, щоб газета не асоціювалася персонально зі мною чи нашою юрфірмою, була незалежною та дистанційною. 

Я був її засновником, але в операційному плані не брав жодної участі. Я розумів, що це може підірвати довіру до видання. Деякі інші видання (необов’язково юридичні) згубила саме ручна цензура.

Про АПУ

— Ви є одним із засновників Асоціації, двічі очолювали її, при вашій каденції виконавчою директоркою стала Олександра Егерт, а наразі ви очолюєте Піклувальну Раду. Хотілося б побачити старт АПУ вашими очима, як все починалося?

— Знаєте, збоку історія здається чимось глобальним і неймовірним. Та не завжди геройські подвиги виявляються такими в реальному житті. Насправді інколи все буває значно простіше.

Створення Асоціації — це, як відомо, ідея мого колеги та друга Ігоря Шевченка, а він дуже активний юрист і громадський діяч.

У той час ми з колегами спостерігали за роботою організацій юристів за кордоном. Де процеси будують на корисних заходах з підвищення кваліфікації, спілкуванні, регулярних зустрічах, формуванні політики та погляду професії на події в суспільстві. Де їх завдання — спільно вирішувати питання професії. 

Так ми зрозуміли, що в Україні не вистачає об’єднання, що було б побудовано за моделлю провідних країн світу і міжнародних професійних об’єднань. Звичайно, вже існували й інші організації, ще з Радянського Союзу, та все ж зовсім іншого штибу: для кар’єрного зростання та вічного перебування на керівних посадах.

А нам хотілося об’єднання, де всі рівні, цілеспрямовані, разом формували б порядок денний і спільно його виконували. Все це зрушив з мертвої точки Ігор Шевченко, який став першим Президентом, а мені надав честь і запропонував посаду Віце-Президентом.

Я не знаю, чому він мене обрав, а я й не питав і не відмовлявся, бо саму ідею створення Асоціації правників України вважав чудовою. 

По завершенню двох термінів Ігоря Шевченка колеги підтримали на посаду Президента мою кандидатуру. Здається, й конкурентів не було, бо вважали, що ми маємо розвиватися передбачувано, не влаштовуючи конкуренцію лідерів. 

У результаті два терміни (чотири роки поспіль) я повністю присвятив себе (навіть з відривом від діяльності у фірмі) громадській діяльності.

— У період вашої каденції, які ключові цілі ви ставили в розвитку АПУ?

— Тоді я продовжував стояти на тому, що нам потрібно будувати організацію юристів міжнародного зразка, тому виділив би дві ключові сфери. Перша з них — зміцнення самої Асоціації як ефективної громадської професійної організації. 

І ще одна з тем, за яку ми довго боролися — реформа адвокатури. Ми проводили багато міжнародних зустрічей, взяли найкращі механізми з практики юристів усього світу та хотіли інтегрувати їх в українське законодавство. Але наші опоненти, теж з адвокатури, втілити модель не дали.

Цілей і завдань було багато, але ключовими вважаю ці.

— Як ви можете оцінити масштаби діяльності АПУ зараз? Наскільки закладена 18 років тому ідея втілилася в життя?

— Асоціація стала чудовою школою лідерства для багатьох юристів: хтось за цей час зміг пройти громадську кар’єру від рядового члена Асоціації до Президента, хтось очолював комітети, хтось займався підготовкою форумів і конференцій, виступав на них у ролі доповідача (чи слухача).

Сама організація і є головною цінністю. Так, досягнень в АПУ дуже багато, не применшую їх. Та сама Асоціація як чудова школа професійного та суспільного життя, школа лідерства — це для мене найголовніше досягнення і цінність за 18 років. І це заслуга всіх, хто брав участь у роботі Асоціації — не лише президентів і членів Правління. І Секретаріат, звичайно ж, чудовий.

— В який момент та чому відійшли від активної діяльності в АПУ? Не плануєте повернутися до неї?

—  Колеги з нової генерації в керівництві Асоціації достатньо досвідчені і активно керують справами в АПУ. Нема потреби посилювати власною участю і без того сильну команду. Плюс громадська діяльність — це місія, служіння і точно не безперервна професійна кар’єра. До того ж, наразі я обіймаю посаду Голови Піклувальної Ради, звідки ми віддалено спостерегаємо за діяльністю АПУ :)

Про суспільну (не)реальність та парадокс Мюнхгаузена

— Що для вас громадянське суспільство? Яку роль воно відіграє в нашому житті?

— У нас громадянське суспільство виявилося дуже нерозвиненим, неорганізованим. Можливо, в останні роки завеликі випробування випали на його долю, до яких суспільство, в широкому його розумінні, не було готове.

— Неготовність до чого? В чому вона проявлялася?

— Не було усвідомлення, що вже час самостійно приймати рішення та брати своє життя у власні руки. Хтось злякався, хтось махнув рукою, дехто вирішив голосувати за кандидатів навмання, мовляв, вони за нас все вирішать. Як виявилося, проблеми наші ніхто не вирішує, а лише їх створює — ось тут і про силу громадянського суспільства чи її відсутності.

Тепер суспільство ошелешене: тисне економічний тягар (комунальні тарифи, необлаштованість), неготовність до пандемії, різноманітні громадські рухи. Загалом, не найкраща картинка в суспільному житті.

Думаю, люди не були готові до такого перевороту в мізках.

— Які наслідки такої незрілості? І чи можливо їх виправити?

— Погіршення якості життя, відсутність альтернативи. Навіть якщо більшість не в захваті від того, що відбувається, вони не мають інструменту відстояти власні інтереси. Загострюється хаос і анархія. Виправити це вкрай складно. Це як з бароном Мюнхгаузеном: «Я рвонув себе за волосся і таким чином витягнув з болота себе разом із конем». 

Він це зробити зміг, а ми не можемо, нам потрібна допомога ззовні. 

— Як ви оцінюєте перебіг судової реформи?

— Почекаємо на результати та працюватимемо з результатами. Це ж не перша вже реформа. І, думаю, не остання. :)

Про несерйозну гру дорослих людей у політику & хто сидить за кермом літака?

— Крім уже названого, ви були Головою Меритократичної партії. Всерйоз чи хобі? Як це було?

— Схоже, що я за Ігорем Шевченком доношую деякі його проекти /сміється/. Наслідую президентство в різних громадських організаціях, так би мовити. 

До Мерітократичної партії я прийшов так само за його закликом. Але в АПУ діяльність була громадською, а тут — вже політична. Пізніше в Ігоря з’явилися нові ідеї, і посаду Голови МПУ слідом за ним зайняв я.

Хоча ми робили все чесно, навіть у парламентських виборах брали участь, це все ж було схоже більше на хобі, несерйозну гру дорослих людей у політику. Хтось грає в «Монополію», карти, а ми декілька років свого життя присвятили політичній роботі. За яку, до речі, нам не соромно — ми не забруднилися. 

— Але ви насправді розділяли ідею меритократії?

— Звісно! Я й досі залишаюся правовірним меритократом.

— У чому її переваги, на ваш погляд? 

— Принципи, про які вона говорить — при владі повинні бути компетентні люди, гідні хоча б наближатися до важелів управління країною. Якби ми їх втілили, то в Україні було б все чудово. А зараз біля керма дилетанти без імені та досвіду. Така собі антимеритократія.

Банальне порівняння, але ж ніхто не ставить під сумнів, що управляти літаком повинен досвідчений пілот, а не вискочка, що просто захотів покерувати? Ніхто не погодиться сісти з ним на борт.

— Чи реально в Україні втілення цього принципу управління?

— Ні, суспільство до цього не готове. У глибині душі кожен розуміє цю аналогію з літаком, але чомусь розуміння закінчується поруч з виборчою урною: «Ось цей красивий», «А цього ми давно знаємо».

Так ще довго нічого не зміниться. Напевно, має пройти кілька поколінь набивання ґуль. А наразі панує принцип: «Чим більше нісенітниці у вуха вкладаєш, тим охочіше в неї вірять». І це працює, лише так можна робити політику в нашій країні: чим більше обман — тим більше політик. На жаль.

— Чи можуть ГО вплинути на формування громадянського суспільства та зміни ситуації у країні загалом?    

— Вони і є передовою частиною цього суспільства. Наприклад, завдяки АПУ певний сегмент юристів структурований — це раз. Він представлений єдиним голосом професії — це два. І звичайно, роль таких організацій — впливати на владу та суспільство, висловлюючи власну позицію.

Але моя відповідь: «І так, і ні». 

«Так», бо лише такі структури дають шанс для суспільства та змін у країні. Та водночас, члени організації можуть бути обмежені у своїх діях. Та й ті, хто заважає розвитку громадянського суспільства, теж добре організовані — це варто враховувати.

Ідеальних рішень не існує — в жодній країні немає високого громадянського суспільства, яким можна було б пишатися чи ставити в приклад. Та без АПУ нам було б точно значно складніше :)

«Хлопець в броньованому костюмі, хто ти без нього?

 Тоні Старк: Е, геній, мільярдер, плейбой, філантроп» (с) «Месники» 

— Двічі Президент АПУ, засновник однієї з перших юрфірм, юридичного видання, екоферми, групи компаній FILM.UA та продюсер, голова Меритократичної партії. Здається, ви — справжнє втілення мультизадачності. В чому секрет?

— Тут два життєвих висновки. По-перше, ця мультифункціональність «по всіх усюдах» просто виглядає лише збоку. Зсередини це часто коштом чогось: або один із проєктів обділений увагою, або інший, або (що ще гірше) сім’я. 

Це ж ніхто не афішує — з боку спостерігається лише умовна глянцева картинка. Тому завжди потрібно шукати баланс. 

— У чому ви знаходите баланс?

— Неможливо робити все одночасно. Мені пощастило мати поруч однодумців і команду, що підхоплює ідею. З’явилася ідея з екофермою в селі Бобриця — я розпочав, душу відвів і віддав іншим, щоб не дали героїчно загинути спаржі. «Юридична практика» — якби не прийшла команда, яка підхопила справу та вивела її на новий рівень, проєкт давно б уже був закритий. І так у всьому.

Ось і секрет — баланс і наявність однодумців-партнерів.

Поради від Сергія Коннова

— Яку пораду ви дали б майбутньому юристові в сучасних реаліях?

— Студенту потрібно вчитися. Не чекати, що тобі принесуть що-небудь у дзьобі, розжувавши заздалегідь. Потрібно бути активними — я свого часу не відставав від професорів із додатковими питаннями. 

Деякі відбувають студентство просто як необхідний елемент, але для успіху потрібно бути заповзятливим. Це період, коли можна безкарно не ходити на роботу, максимально набираючись теорії та ключових знань.

— Яку пораду ви дали б колегам-практикам, які вже далекі від студентства?

— Скоріше б побажав! Зараз триває складний період і я бажав би, щоб усі через нього пройшли успішно. 

І порадив би озирнутися на 360°, побачити, що більшість наших професійних бід викликані глобальною безпринципністю в суспільстві, низькими моральними засадами. І цьому мало хто протистоїть. Є АПУ, та вона одна не здужає вирішити ці глобальні завдання. 

Тому якщо мрія, з якою багато хто прийшов в юриспруденцію — служіння закону, праву і справедливості — залишилася, то для наближення її до реальності потрібно засукати рукава і працювати в громадському напрямі.

Вступити до АПУ. Telegram-канал. YouTube-канал.

Якщо ви бажаєте підтримати діяльність АПУ, будемо вдячні, якщо ви зробите це за посиланням.