КИЇВ — 01 лютого 2021 року. Санкції — потужний інструмент у сучасних міжнародних відносинах, який відіграє одну з пріоритетних ролей для підтримки світового порядку. Ми вирішили з'ясувати механізм його роботи на прикладі іноземного досвіду — кожна серія буде присвячена досвіду окремої країни. А в першому випуску рубрики ми окреслили загальну картину — від сутності санкцій до ключових прикладів їх застосування в світі. Допоміг із цим Дмитро Остапенко, член Ревізійної комісії Асоціації правників України, радник АО «Кролевецький і партнери».

— Упродовж усієї історії людства ніщо не розвивалося так стрімко, як мистецтво знищувати одне одного. І хоча методи ведення ненасильницької війни були вигадані ще за часів Стародавньої Греції, вони не отримували очевидної переваги над кровопролитними битвами аж до другої половини ХХ століття, коли світ опинився на межі можливості буквального знищення всієї людської цивілізації.

Сьогодні застосуванню брутальної військової сили все частіше передують механізми міжнародних санкцій, які або взагалі унеможливлюють перехід міждержавних чи внутрішніх конфліктів у гарячу фазу, або мінімізують обсяги можливого застосування збройної агресії ворогуючих сторін. І хоча дослідники з багатьох країн вже не одне десятиліття жваво дискутують довкола питання дійсної ефективності їхнього застосування, зростаюча динаміка використання санкцій у сучасній дипломатії говорить сама за себе.

Так, на початок 2021 року з боку ООН запроваджено 14 санкційних режимів, з боку США — 35 режимів, а беззаперечним прихильником використання інструментів економічних і політичних обмежень слід вважати ЄС, представницькими органами якого запроваджено аж 45 режимів санкцій. Як вони працюють та які механізми задля цього використовуються – спробуємо розібратися далі.

Санкції — це..?

У дуже спрощеному вигляді міжнародні санкції поділяють на три типи: дипломатичні, економічні та військові. Якщо діапазон перших коливається від зменшення дипломатичної присутності до повного припинення дипломатичних відносин, а під останніми розуміють інструменти прямої військової інтервенції, що, власне, і є війною в буквальному її розумінні, то арсенал економічних санкції є набагато більш різноманітним, а відтак універсальним.

Одним із найулюбленіших інструментів економічного тиску можна вважати ембарго, під яким розуміють повну заборону здійснення продажу будь-яких або ж конкретно визначених видів майна (чи технологій) визначеній державі. Найчастіше йдеться про зброю.

Наприклад, внаслідок запровадженого з боку ЄС збройного ембарго, під його дією наразі перебувають такі держави, як: Афганістан, Білорусь, Центральна Африканська Республіка, Китай, Демократична Республіка Конго, Іран, Ірак, Ліван, Лівія, Північна Корея, Росія, Сомалі, Південний Судан, Сирія, Венесуела, Ємен та Зімбабве.

Не менш популярним інструментом економічного тиску є заморожування фінансових активів держави-порушниці (чи окремих її представників) у власних банківських установах. Якщо повернутися до списку країн, щодо яких ЄС застосував заборону на продаж зброї, то заморожування активів не торкнулося лише двох держав із цього списку: Росії та Китаю. Проте зазначений список є набагато довшим, бо до «клубу обраних» ЄС додало ще десяток членів.

Перелік міжнародних санкцій дозволяє застосовувати все різноманіття таких заходів, як секвестр майна, торговельний бойкот, запровадження додаткових тарифів і мит, квотування й ліцензування на експорт/імпорт продукції, вилучення своїх фінансових активів із банківської системи держави-порушниці тощо. Часто засоби економічного тиску поєднуються із суто політичними інструментами, як то заборона видачі осіб іншій державі чи, наприклад, обмеження участі в міжнародних організаціях аж до повного виключення з них.

Тут доречно було б згадати про поділ санкцій на репресалії та реторсії за своїм зовнішнім спрямуванням, а також більш детально описати різновиди дипломатичних обмежень, але цим питанням присвячено досить багато теоретичних досліджень, а тому зацікавлений читач, за бажання, без особливих складнощів знайде цю інформацію у відкритих джерелах.

Більше про роботу механізму

Та як саме працюють вже запроваджені міжнародні санкції і яким чином держави слідкують за їхнім дотриманням всіма можливими суб’єктами міждержавних взаємовідносин? Цілком очевидно, що найширшим для дослідження є досвід двох ключових гравців у цій сфері — вже згаданих вище США та ЄС, які разом застосували найбільшу кількість санкційних режимів станом на тепер.

ЄС

Перш за все, виникає питання юрисдикції: на кого розраховані обов’язки дотримання режиму санкцій і хто саме може нести відповідальність за їхнє порушення? Якщо йдеться про ЄС, то тут цілком передбачувано обов’язки виконання запроваджених обмежувальних заходів покладаються на громадян держав — членів Європейського Союзу. Незалежно від того, на якій саме території вони здійснюють свою діяльність, а також на юрособи, які повністю або частково ведуть бізнес на території ЄС, незалежно від того, громадянами яких держав є їхні засновники. Контроль за дотриманням санкцій і покарання порушників здійснюється державами-членами ЄС на власний розсуд без утворення спеціальних міждержавних інституцій.

США

У випадку з США, як завжди, все набагато цікавіше. Насамперед тим, що окрім громадян цієї держави та бізнес-структур, що з неї походять, американські санкції також застосовуються до нерезидентів, які мають достатньо тісні стосунки із США, хоча й не є громадянами. Наприклад, коли йдеться про закупівлю товарів з США чи інше залучення осіб з цієї країни до експорту або інших заборонених операцій із санкційними країнами.

Яскравим прикладом «широких можливостей» Сполучених Штатів на міжнародній арені стало накладення у червні 2018 року штрафу в розмірі $145000 на всесвітньо відому шведську телекомунікаційну компанію Ericsson, AB. Приводом для цього стало придбання компанією супутникового вузла в американського експортера з подальшою реалізацією цієї продукції покупцям із Судану. І в цьому випадку відсутність обмежень з боку ЄС на постачання подібної продукції до вказаної північно-африканської країни не змогло слугувати достатнім виправданням для шведських бізнесменів перед маловідомим, проте надзвичайно потужним американським санкційним монстром.

Ім’я цього монстра — OFAC (Office of Foreign Assets Control), що є підрозділом Міністерства фінансів США, який займається питаннями фінансової розвідки, плануванням та застосуванням економічних й торговельних санкції з метою підтримки цілей американської безпеки і зовнішньої політики. В структурі Мінфіну OFAC підкоряється Управлінню з фінансової розвідки та протидії тероризму, але його стратегічні задачі напряму визначаються Білим Домом.

Список гучних перемог цього органу є більш, ніж переконливим. Так, навесні 2019-го між OFAC та німецьким UniCredit Bank AG було укладено угоду про сплату штрафу в розмірі $553,380,759 за здійснення розрахункових доларових операцій на користь Судноплавних ліній Ісламської Республіки Іран та пов’язаних компаній під прикриттям, а також видачу кредитів на поставку нафти з Центральної Азії та Казахстану компаніям, які насправді займалися постачанням іранської нафти.

Схожий за розміром штраф на користь американської фінансової юстиції довелося сплатити й британському Standard Chartered Bank, який у квітні того ж року поніс витрати у розмірі $639,023,750 за обслуговування рахунків осіб, пов’язаних із підсанкційними Іраном та Зімбабве. Загалом, упродовж 2019-го OFAC вдалося збагатити скарбницю Сполучених Штатів на суму у 1,3 млрд. доларів, що становить приблизно третину оборонного бюджету нашої країни.

А рекордну за своїми розмірами суму грошового врегулювання - $963,619,900 на користь OFAC виплатив французький банк BNP Paribas SA влітку 2014-го за проведення операцій на користь все того ж Ірану, а також Судану. При цьому, вказана сума врегулювання стала альтернативою можливому задоволенню позову проти банку на загальну суму 8,9 млрд. доларів США.

Для того, аби у читача не склалося враження, ніби сфера американських інтересів обмежується виключно Іраном, а українське питання OFAC обходить увагою, варто згадати нещодавню угоду із фінансовою компанією Deutsche Bank Trust Company Americas, яка зобов’язана сплатити $583,100 штрафу за проведення операцій на користь компанії-постачальника мазуту, що внесена до санкційного списку №13661 під назвою «Блокування майна додаткових осіб, що сприяють ситуації в Україні».

Допитливий читач напевно помітив, що наведені автором приклади стосуються лише випадків укладення порушниками угод про здійснення грошового врегулювання. Але суворість покарання за порушення санкцій виключно фінансовими санкціями не обмежується. Система кримінальної юстиції США може запропонувати потенційним правопорушникам у цій сфері провести до 20 років життя у в’язниці, тож йдеться про дуже серйозні речі, де немає місця жартам із законом.

Напевне, саме цим і пояснюється загальносвітова тенденція щорічного збільшення витрат з боку бізнесу на проведення якісного комплаєнсу в сфері зовнішньоекономічних операцій, а також посилення бюрократизму в роботі банків, через який проведення міжнародної транзакції нерідко асоціюється із назвою фільму «Місія нездійсненна». Але коли йдеться про глобальну колективну безпеку та придушення кривавих людожерських режимів, будь-які витрати й незручності стають цілком виправданими.

Замість висновку

Як вже згадувалося вище, дискусії щодо дійсної ефективності запровадження санкцій все ще тривають серед політиків, дипломатів і спеціалістів. І хоча існує велика кількість аргументів проти того, що санкціями можна владнати серйозні конфлікти, одне можна стверджувати напевно. Обмеження, що не підкріплені жорстким контролем за їхнім дотриманням, не здатні послабити жодного ворога. Натомість санкції, підсилені невідворотністю покарання за їхнє порушення, істотно звужують можливості такого ворога у пошуку нових союзників та джерел кредитування власної діяльності. І саме це може стати безцінною допомогою тим, хто її насправді потребує.