КИЇВ — 22 січня 2021 року. Ми продовжуємо моніторити найважливіші для практики рішення Верховного Суду за 2020 рік. Минулого разу Андрій Реун, заступник Голови Комітету АПУ з податкового та митного права, допоміг сформувати хіт-парад рішень у контексті податкових справ. Цього разу ми звернулися до сімейного права — значну частку розглянутих ВС цивільних справ у минулому році становили спори саме в цій галузі. Про найцікавіші з них розповіла Зореслава Кудиба, провідна адвокатка АО «Моріс Ґруп».

— Почнемо зі стягнення аліментів.

У цій категорії мою увагу привернула цивільна справа № 712/4702/19 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів на дитину та колишню дружину.

Цікавий нюанс — відповідач, заперечуючи проти стягнення з нього аліментів, наголошував, що як інвалід 2 групи не може сплачувати аліменти через відсутність доходів, а також, що він подарував своїй дочці квартиру в рахунок їх сплати. 

Апеляційний суд відмовив позивачці в задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів з огляду на наявність у власності малолітньої дитини квартири, подарованої їй відповідачем, і тому, що дохід доньки від здачі в оренду цієї квартири дуже перевищує дохід відповідача.

Касаційний суд, не погодившись із такою позицією, у своїй постанові від 27.05.2020 зазначив, що той із батьків, з ким проживає дитина, і той із них, хто проживає окремо, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). ​

Судами встановлено, що згідно нотаріально посвідченого договору дарування відповідач подарував своїй доньці квартиру. Водночас, матеріали справи не містять належні та допустимі докази того, що відповідач подарував квартиру своїй дитині в рахунок саме аліментних платежів або для припинення права на аліменти для дитини.

Колегія суддів звернула увагу, що надання малолітній дитині матеріальної допомоги у добровільному порядку є правом батька та не звільняє його від обов’язку утримувати дитину.

Водночас, оскільки відповідач через стан свого здоров’я не може сплачувати аліменти на користь своєї колишньої дружини, то вимога не підлягає задоволенню.

Ще однією цікавою справою є №487/7241/18 про визначення місця проживання дитини. Розглянувши касаційну скаргу по цій справі, Верховний Суд у своїй постанові від 09.11.2020 зазначив, що дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання.

Проте згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо вона не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції думки дитини щодо її бажання проживати разом з батьком є непереконливими з огляду на малолітній вік дитини, тривалий час проживання з батьком та конфлікт між батьками щодо визначення місця її проживання.

Отже, судам при розгляді такої категорії спорів слід досліджувати не лише думку дитини, а й причини такої думки та відповідність її інтересам.

Мою увагу привернула також цивільна справа № 761/46925/18, що стосується виконання умов шлюбного договору. Інститут шлюбного договору не є дуже поширеним серед нашого суспільства, на жаль.

Позивачка звернулася до суду із позовними вимогами про розірвання шлюбу, стягнення коштів та визначення місця проживання дитини.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та відповідачем було укладено шлюбний договір. Згідно п.17 шлюбного договору сторони домовилися, що незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі чоловік зобов’язується надавати утримання дружині. У разі розірвання шлюбу, незалежно від того, з чиєї ініціативи його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США на момент виплати, якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі.

Як вказав ВС у своїй постанові від 17.06.2020 по цій справі, шлюбний договір є особливим способом урегулювання наявних між подружжям майнових відносин або майнових відносин, що можуть виникнути в майбутньому, засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов’язків.

Відповідно до ч. 3 ст. 99 СК України шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Саме на регулювання цих відносин і була спрямована дія пункту 17 шлюбного договору, оскільки в разі розірвання шлюбу незалежно від того, з чиєї ініціативі його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США на момент виплати, якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі. Отже, слід погодитись із висновком апеляційного суду про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації.

Ну і, звісно, тепер про поділ майна подружжя

Досить цікавою (з огляду на поширеністьпомилкового тлумачення норм сімейного права) є цивільна справа № 691/262/15-ц про поділ майна, набутого під час шлюбу. В цій справі позивачка звернулась із такою вимогою щодо домоволодіння. Відповідач заперечував щодо задоволення такої вимоги, адже позивачка, забравши з будинку частину рухомого майна, написала розписку, що в майбутньому не матиме жодних претензій до поділу будинку.

Розглянувши вказану справу, ВС вказав, що оскільки сторони нотаріально посвідченого договору про поділ нерухомого майна чи виділу рухомого майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності, не укладали, суд апеляційної інстанцій правильно виходив із відсутності досягнутої між сторонами згоди, яка б відповідала вимогам частини другої статті 69 СК України, у зв’язку із чим обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову (про встановлення факту поділу майна). При цьому суд правильно зазначив, що складені позивачкою розписки не є договором щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності, у розумінні статей 202, 626, 627 ЦК України та статті 69 СК України.

Отже, лише нотаріально посвідчений договір щодо поділу майна може вважатися досягненням згоди щодоподілу нерухомого майна подружжя.

Також ВС 22.09.2020 розглянув цивільну справу № 214/6174/15-ц про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна із чужого володіння, визнання права власності на часткунерухомого майна. У своїй постанові суд касаційної інстанції, розглянувши поняття істотного збільшення вартості майна як підставу визнання такого майна спільною сумісною власністю подружжя, зазначив таке.

Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом із урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, оскільки необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості порівняно з первинною оцінкою об’єкта, але й співвідносити у співмірності з одиницями тенденцій загального здорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об’єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об’єкт стають малозначними в остаточній вартості об’єкта власності чи у остаточному об’єкті.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об’єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним порівняно з тим об’єктом нерухомого майна, який з’явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об’єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об’єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

Істотне збільшення вартості майна обов’язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя.