КИЇВ — 09 жовтня 2020 року. На початку жовтня Кабмін підтримав одразу три законопроєкти щодо запровадження в Україні класичного суду присяжних: № 4190, № 4191, № 4192. Про позитив та п’ятірку ключових недоліків документів розповів Ігор Фомін, адвокат, керуючий партнер Fomin&Partners, колишній член Вищої Ради правосуддя. 

— 29 років незалежності України та 24 роки Конституції нашої держави. Щоби дати світу нове життя, жінці потрібні 9 місяців, а суд присяжних в Україні народжують вже 288 місяців.

Скільки вже було тих судових реформ. За часи незалежності заснували Конституційний Суд, створили господарські та адміністративні судові гілки, створювали й ліквідовували вищі спеціалізовані суди, ліквідували Верховний Суд України й створили Верховний Суд. Мабуть, в тій самій Україні, в сучасному тренді, народилася нова гілка антикорупційних судів, злиття, поділ, створення районів і їх ліквідація, електронні суди. Неможливо навіть порахувати, скільки мільярдів коштів платників податків України поховано на безперервні реалізації теорій та ідей горе-реформаторів. 

Чому ж до сьогодні не створений суд присяжних? Чому громадяни України позбавлені чиновниками та депутатами свого права на пряму участь в правосудді? Як казав Авраам Лінкольн: «У того, хто хоче, є тисяча можливостей, а той, хто не хоче, має тисячу причин». Складність цього суду для чиновників при владі полягає в тому, що присяжних дуже важко контролювати адміністративно, вони приходять на одну справу, постановляють в ній вирок і знову йдуть у своє повсякденне життя. Залежність мінімальна, треба доводити талантом, а не змушувати силою. Опоненти можуть сказати: «Вибач, однак і сьогодні частина особливо тяжких справ розглядається за участю присяжних». Так. Однак це не суд присяжних, у якому непрофесійні судді самостійно приймають рішення щодо винуватості чи невинуватості людини. Це схований за вивіскою суду присяжних реінкарнований радянський суд народних засідателів, які лише підписують вирок, написаний професійним суддею.

5 жовтня поточного року уряд України вніс до Верховної Ради три законопроєкти: № 4190, № 4191, № 4192, які дозволяють створити в Україні суд з непрофесійних суддів — присяжних. Є бажання сказати: «Нарешті. Аплодую стоячи».

Які ж недоліки я, як професійний адвокат кримінального процесу, побачив у поданих законопроєктах, і які можливо було б виправити при розгляді їх у Верховній Раді?

По-перше, не виписана процедура відводу присяжних. Законопроєкт передбачив анкету для присяжного, яку він має заповнити, а що далі? Має бути окрема процесуальна процедура відбору, в якій заявляються відводи сторонами кримінального провадження, зокрема, має бути надано й обмежене в кількості право немотивованого відводу. Ми маємо бачити та відчувати майбутніх присяжних суддів. Спілкування при відборі має нести в собі й певну психологічну оцінку майбутнього судді. Це може бути агресивна та безапеляційна людина, для неї всі винні ще до того, як вона щось побачила чи почула в судовому розгляді, чи навпаки — той, хто готовий виправдати будь-який вчинок за складом свого характеру. Формально, підстав, передбачених законом на її відвід, немає, однак участь таких суддів при вирішенні майбутньої долі підсудного є небажаною.

По-друге, має бути виключено читання вголос обвинувального акту. Це абсолютно непотрібна процедура, яка нічого не дає ні суду, ні сторонам, крім крадіжки часу. Це також хвороба минулої радянської епохи. Ці акти приховують нездатність та небажання чітко сформулювати, що сторона обвинувачення хоче надалі довести суду. Їх читають місяцями, викрадаючи час учасників процесу, а у платників податків — гроші, процедура знищує живий процес і нав’язує формалізм й психологічну втому. Має бути лише попередня промова, з якою сторони звертаються до присяжних і кажуть, що саме вони доведуть їм у подальшому судовому розгляді.

По-третє, безперервність розгляду справи судом. Формально, така норма в діючому процесі є, однак вона неефективна та дозволяє розглядати справи, відкладаючи місяцями, які складаються в роки. У мене в провадженні є справи, які не розглянуті судом першої інстанції протягом 5-7 років. Працюючи членом Вищої Ради правосуддя, я аналізував для себе строки розгляду справ. Ситуація шокуюча. Справа, що має один епізод і, по суті, розглядається судом 2-3 дні, з різних підстав відкладається роками. Це вже не правосуддя, а пародія на нього. Які потрібні зміни, на мій погляд:

—  Суддя не має права, оголошуючи перерву чи відкладаючи розгляд справи, розглядати інші кримінальні провадження. Максимальний строк перерви не має перевищувати 2 дні. Випадки чітко виписані.

— Присутність свідків, експертів має бути забезпечена стороною кримінального провадження. Умисна їх неявка, як і сторін кримінального провадження, повинна нести жорстку адміністративну, а в разі повторності — і кримінальну відповідальність за перешкоджання правосуддю. Думаю, це було б доцільно й для розгляду справ професійними суддями.

По-четверте, показання під присягою мають надаватися свідками та експертами, які також є свідками з певним обсягом спеціальних знань. Надання неправдивих показань під присягою має нести жорсткі наслідки для такої особи. Людина, даючи показання перед судом, має говорити лише правду та нічого, крім правди. Суддя, визначаючи показання як неправдиві, у вироку зобов’язаний мотивувати цей висновок і зазначити про це в окремій ухвалі. Свідомо неправдиві покази є перешкоджанням правосуддю, їх наслідком мають бути значні строки кримінальної відповідальності. В кримінальних провадженнях, відкритих за фактами перешкоджання правосуддю під присягою, потрібно перевіряти, в тому числі шляхом проведення психологічної експертизи з застосуванням поліграфу, умисно діяла особа чи внаслідок добросовісної помилки.

По-п’яте, апеляція. Особа, обираючи суд присяжних для розгляду її справи, має знати, що вона позбавлена права апеляційного оскарження, за винятком питання тяжкості вироку, який був визначений професійним суддею. Питання, вирішення яких в законопроєкті покладено на апеляційний суд — порушення вимог кримінального чи процесуального закону краще віднести до компетенції суду касаційної інстанції.

Я впевнений у позитивності цього кроку та вдячний авторам законопроєктів за їх бажання та працю. Думаю, ще буде багато зауважень, а надалі — змін і напрацювань. Та факт того, що цей уряд вже вдруге подає законопроєкт про суд присяжних, викликає повагу і надію на реальні зміни на краще в системі правосуддя в Україні.

Хочу закінчити словами щодо суду присяжних прокурора, судді, блискучого правника ще часів, коли Україна була у складі Російської імперії, Анатолія Федоровича Коні (далі — мовою оригіналу, ред.): «…деятели судебного состязания не должны забывать, что суд, в известном отношении, есть школа для народа, из которой, помимо уважения к закону, должны выноситься уроки служения правде и уважения к человеческому достоинству. …Важное педагогическое значение суда присяжных должно состоять именно в том, чтобы эти люди, оторванные на время от своих обыденных и часто совершенно бесцветных занятий  и соединенные у одного общего, глубокого по значению и по налагаемой им нравственной ответственности  дела, уносили с собой, растекаясь по своим уголкам, не только возвышающее сознание исполненного долга общественного служения, но и облагораживающее воспоминание о правильном отношении к людям и достойном обращении с ними» (Нравственные начала в уголовном процессе).