КИЇВ — 21 вересня 2020 року. На початку вересня Печерський райсуд Києва ухвалив «унікальне» рішення, зобов’язавши державний ПриватБанк сплатити 10 млрд. грн. на рахунок іноземних компаній. Пізніше ВС списання коштів з державного банку зупинив. Та в експертних колах не вщухають розмови про «іміджевий» удар, нанесений по Україні ухвалою Печерського райсуду. Чому? Розібралися в юридичних аспектах разом із Юліаном Хорунжим, членом Правління Асоціації правників України, старшим партнером Ario Law Firm. 

Спеціальний матеріал для «Новое Время».

Передмова. Про суть спору

Коли в 2016 році ПриватБанк був націоналізований державою, братів Суркісів визнали пов’язаними з колишніми акціонерами фінустанови. Їхні гроші на рахунках Привату, зокрема й ті, що належать їх компаніям, були конвертовані у капітал держбанку у межах компенсації коштів, виділених державою на докапіталізацію фінансової установи.

Офшорні компанії, що афілійовані з братами Суркісами, не погодилися з цим і подали декілька позовів в Україні та на Кіпрі. Ще 9 лютого 2017 року Печерський районний суд задовольнив клопотання цих компаній про забезпечення позову та зобов’язав ПриватБанк продовжувати обслуговувати депозити позивачів. 10 червня 2020 року Київський апеляційний суд своєю постановою залишив ухвалу Печерського суду у силі.

Ухвалою ж Печерського районного суду від 2 вересня 2020 року було роз’яснено порядок виконання ухвали від 2017 року. Так, Печерський суд вважає, що ПриватБанк має компенсувати позивачам 347 млн дол. США, 100 млн дол. з яких — це відсотки за обслуговування депозиту.

Кабінет міністрів України та ПриватБанк на ухвалу Печерського суду від 2017 року та постанову Київського апеляційного суду подали касаційні скарги до Верховного Суду. Разом зі скаргами були подані клопотання про зупинення виконання судових рішень перших двох інстанцій.

8 вересня 2020 року Верховний Суд зупинив виконання ухвали Печерського суду від 2017 року до закінчення касаційного провадження. Отже, «зрада» на деякий час скасовується. Проте залишається багато питань.

Що не так з ухвалою Печерського суду: юридичний аналіз

Перш за все, зазначу, що ухвала Печерського районного суду 2017 року є судовим рішенням немайнового характеру, яке покладає на боржника (ПриватБанк) обов’язки немайнового характеру. Тобто відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» виконання такого забезпечення позову не передбачає стягнення з боржника грошових коштів. Вказані питання регулюються ст. 63 цього Закону, відповідно до якої обов’язком виконавця є не стягнення коштів, а перевірка та стимулювання боржника до вчинення певних дій. В разі ж невчинення таких дій на боржника (ПриватБанк) накладаються штрафи. Крім цього, ця стаття чітко встановлює, що у разі повторного невиконання наступають два наслідки. Зокрема, це надсилання правоохоронним органам повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення (невиконання рішення суду) та закінчення виконавчого провадження.

Слід звернути увагу на те, що ухвала Печерського суду 2017 року про забезпечення позову зобов’язує ПриватБанк виконувати депозитні договори. Мова про звернення стягнення на кошти, що, можливо, належать позивачам, не йде. Однак ухвалою цього ж суду від 2 вересня 2020 року державного виконавця прямо зобов’язано у випадку невиконання ухвали у добровільному порядку звернути стягнення на кошти ПриватБанку шляхом виставлення платіжних вимог та списання коштів з платіжних рахунків фінустанови.

Отже, ухвалою від 2 вересня 2020 року, по суті, докорінно змінено ухвалу від 2017 року. Так, вона по факту перестала бути рішенням немайнового характеру, а стала рішенням про стягнення коштів. Це є недопустимим, оскільки такий порядок внесення змін до ухвали про забезпечення позову жодним законодавчим актом не передбачено.

Також потрібно звернути увагу на положення ч. 10 ст. 150 Цивільного процесуального кодексу, яке чітко та однозначно визначає, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті. У цьому ж випадку ми маємо ситуацію, коли суд, не розглянувши спір по суті, фактично задовольнив позовні вимоги та стягнув з ПриватБанку 10 млрд грн.

Окрім цього, варто звернути увагу і на те, що ухвалою 2017 року, як зазначено вище, ПриватБанк було зобов’язано обслуговувати депозитні договори. Однак відповідно до пояснень, які надавалися ПриватБанком в межах справи, вказані депозитні договори є припиненими, а депозити — відсутніми внаслідок купівлі Міністерством фінансів України 100% акцій ПАТ КБ «ПриватБанк». Цей факт встановлено і Київським апеляційним судом. Зокрема, це міститься у постанові від 10 червня 2020 року.

Погодьтеся, зобов’язання, що встановив Печерський райсуд в ухвалі від 2017 року щодо обслуговування ПриватБанком депозитних договорів, яких немає, виглядає дещо беззмістовним. Адже для того, аби винести подібне рішення, необхідно було б спочатку довести незаконність дій держави під час націоналізації ПриватБанку, і вже після цього можна говорити про списання з держбанку коштів.

Тобто допоки дії держави щодо «націоналізації» ПриватБанку законні, депозити позивачів — відсутні.

Якби не рішення Верховного Суду: альтернативний сценарій

Гіпотетичне питання. Якби не було цього рішення Верховного Суду, яке зупинило виконання ухвали Печерського суду від 2017 року, то міг би державний ПриватБанк якось не виконати рішення суду та не перерахувати 347 млн дол. США на рахунки офшорів братів Суркісів?

За законом — звісно, що ні. Судове рішення, яке набрало законної сили, повинно бути виконано, і це аксіома. Так має бути в будь-якій цивілізованій державі, яка декларує верховенство права. Однак внаслідок значної кількості факторів в Україні це дуже часто не так. Наша держава посідає одне з провідних місць за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини саме з підстав невиконання остаточних судових рішень. У зв’язку з цим не можу не зауважити, що на сьогодні в Україні виконується приблизно 2% рішень майнового характеру. А сума коштів, яка накопичена в Державній виконавчій службі, майже дорівнює бюджету України. Це близько 700 млрд грн, які не виплачені за судовими рішеннями. Отже, чи може держава не виконати рішення суду на 10 млрд грн? Питання швидше риторичне, аніж практичне.

Водночас, якщо рішення Печерського районного суду Києва «політичне», і державний виконавець дуже «поспішав би» виконати цю ухвалу, то в дуже короткостроковій перспективі кошти могли б бути списані з рахунків ПриватБанку. І навіть якби згодом ПриватБанк виграв цю справу, то, відверто кажучи, повернення назад до держави 10 млрд грн — сценарій малоймовірний.

«Зрада», звідки не чекали?

Попри проміжну перемогу держави у цьому протистоянні ухвала Верховного Суду ставить окремі запитання до Кабінету Міністрів України. Зокрема, чому Кабмін не може (чи не хоче) належним чином подати касаційну скаргу до Верховного Суду? Чому юристи, які представляють Кабінет Міністрів у цій справі, не можуть коректно сформулювати свої вимоги? Кабмін просить зупинити дію рішення судів, хоча закон чітко каже не про зупинення дії рішення, а про зупинення можливості його виконання.

На мій погляд, доволі дивно робити такі помилки в одній з найгучніших та найважливіших судових справ сьогодення. Добре, що юристи ПриватБанку не допускають подібних «неточностей» та дотримуються строків. Хто не в курсі, то виконання ухвали Печерського суду від 2017 року було припинено саме за клопотанням юристів Привату. Кабміну в його клопотанні через некоректність формулювань Верховний Суд відмовив.