КИЇВ — 29 липня 2020 року. 21 липня дійшов до завершення останній етап атестації прокурорів для виявлення відповідності прокурора вимогам профкомпетенції. Незадовго до його старту ми вже розповідали про окремі деталі процедури — тоді Костянтин Автухов, член Ради Відділення АПУ в Харківській області, доцент НЮУ ім. Я. Мудрого, який увійшов до 13 спеціальної кадрової комісії, поділився власними очікуваннями та баченням процесу реформування прокуратури загалом. Цього разу ми поговорили з членом 14 комісії Євгеном Грушовцем, партнером Ario Law Firm, про перебіг та підсумки атестації.

— Євгене, охарактеризуйте атестацію одним реченням.

— Якщо говорити про світло в кінці тунелю, то це дуже довгий тунель.

— Наскільки ваші очікування збіглися з реальністю?

— Розпочну з того, що для мене це вже не перший такий досвід. До цього я входив до складу комісії, що відбирала прокурорів до Офісу Генерального прокурора, потім — коли в ОГП вже добирали прокурорів. Отже, «кастинг» на прокурорів регіональних прокуратур особисто мені є з чим порівнювати.

Зазначу, що і за організацією самого відбору, і за якістю знань та досвіду кандидатів, атестація регіональних прокурорів значно поступається відбору та добору працівників до Офісу Генпрокурора.

Зокрема, є певні питання щодо якості матеріалів, які надавалися членам комісії робочою групою. Наприклад, інколи справа кандидата могла не збігатися з даними, які були всередині теки «Досьє кандидата». Тобто, був умовний Іванов, а виявлялося, що там Петров. Іноді в досьє не вистачало окремих матеріалів, тож нам доводилося самостійно шукати інформацію в ЗМІ та Інтернеті. 

Проте далеко не це я вважаю найбільшою проблемою нинішнього відбору. Я б хотів бачити інститут прокуратури іншим — сильнішим та більш достойним. Рівень знань та досвіду більшості кандидатів до ОГП був значно вищим за той, що ми побачили, коли поспілкувалися з кандидатами до регіональних прокуратур.

І коли приблизно з двохсот прослуханих претендентів запам’ятовуються лише декілька, це викликає занепокоєння за роботу всієї правоохоронної системи. Звичайно, я не кажу абсолютно про усіх кандидатів, але мова йде про значну кількість.

— Поясніть?

— Чесно кажучи, я вважав, що працівники регіональних прокуратур будуть сильнішими, професійнішими та матимуть більший досвід. Мене вразило те, що враховуючи сферу діяльності цих людей, дехто з них наприкінці кожного робочого дня навіть не замислюється над тим, яку користь він приніс суспільству.

Коли ми проводили співбесіди до Офісу Генпрокурора, то рівень підготовки кандидатів там був значно вищим і головне — там відчувалося, що більшість співрозмовників розуміли, навіщо вони обрали цей непростий шлях. Тут із таким розумінням значно важче.

— Тепер по черзі. Розкажіть про початок атестації, як минули перші дні?

— Одна комісія складається з шести осіб. Троє — з Офісу Генерального прокурора, троє — представники різних організацій

Щодо нашої роботи.

Були дні, коли ми приїжджали на восьму годину ранку — в цей час вже починалася робота над практичним завданням. Члени комісії роздавали його прокурорам та пояснювали, як вони мають його писати, скільки часу на виконання дається. Потім ми контролювали виконання завдання. Наприклад, щоб кандидати не користувалися жодною додатковою літературою, окрім кодексів.

Так, кандидатам було запропоновано розв’язати задачу. І вже під час співбесіди ми використовували їх відповіді для того, щоби встановити професійні якості діючого майбутнього прокурора.

Саму співбесіду з претендентом ми розпочинали з питання про його/її досягнення за останній час.

Серед іншого, ми питали й про те, коли прокурор був/була останній раз у суді. Відверто кажучи, тут на нас чекали сюрпризи. Наприклад, було дивно чути від прокурора, який здійснює процесуальне керівництво в кримінальному провадженні паузу на подібне запитання. Як з’ясувалося, останнє відвідування відбулося минулого (уявіть собі) року.

— Чи були кейси порушень? Якщо так, то якою була реакція з боку вашої комісії?

— Залежить від того, про які порушення ви говорите /посміхається/. Як я вже зазначав, комісія користувалася інформацією з досьє кандидата. Крім цього, ми вивчали й дисциплінарні скарги на кандидатів і обов’язково всі перевіряли, розпитували кожного претендента. Тут зазначу, що часто прокурор займає справді державницьку та принципову позицію — тоді на нього починають «сипатися» скарги. Тому сама наявність таких скарг не була для нас показником чи важелем впливу. Ми якісно розрізняли, де були об’єктивні підстави і прокурор дійсно порушив закон, а де суб’єктивні — елемент захисту підозрюваних чи обвинувачених.

Якщо йдеться про порушення під час виконання практичного завдання, то таких зафіксовано не було. Проте згодом підтвердилася інформація, що дехто з прокурорів мав відповіді на питання заздалегідь. Наразі Генеральна інспекція проводить перевірку.

— Врешті, чим все завершилося? Які результати? Ваші враження та підсумки?

— В контексті нашої комісії — лише близько 5% не пройшли атестацію. Розумію, що такий показник проходження дуже відрізняється від того, що я казав про якість підготовки кандидатів до регіональних прокуратур. Але, на жаль, на цьому етапі ми стикаємося з істотною проблемою: якщо наразі ці люди не пройдуть, то працювати буде нікому взагалі. 

Для розуміння безвихідності ситуації наведу приклад. Так, в одній з регіональних прокуратур у відділі міжнародного співробітництва працює лише одна людина. Уявімо, що його звільнили. Хто ж тоді буде займатися питаннями проведення екстрадиційних перевірок? Їх просто не буде кому проводити. І так у більшості випадків.

— Чи можливо вирішити проблему?

— Як на мене, цілком. І розпочати слід із впровадження інституту наставництва, коли молодих правників прийматимуть до органів прокуратури на стажування, навчатимуть необхідних навичок, надаватимуть досвід для того, щоби згодом «втамувати кадровий голод» і отримати гідних та кваліфікованих працівників. Річ у тім, що прокуратура занадто швидко «омолодилася». І це, до речі, стосується не лише органів прокуратури, а й усієї правоохоронної системи України.