Новини

Визначення підсудності справ: чи єдина практика судів?

2020-05-20

КИЇВ — 20 травня 2020 року. «Підсудність справ» — що саме варто розуміти під цим поняттям? Правильне визначення юрисдикції справ має надважливе значення в практиці судів. Андрій Савчук, партнер АО «Моріс Ґруп», заступник Голови Комітету АПУ з процесуального права детально розглянув питання та пояснив, чому саме йому має приділятися максимальна увага.

Передмова

Правова визначеність у демократичному суспільстві визнається однією з основоположних цінностей. Принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи, з метою забезпечення, перш за все, стабільного правового становища індивіда шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Принцип покликаний надати можливість учасникам правовідносин передбачити результати своїх дій, набуття відповідних прав та обов’язків. Це передбачає і прогнозованість судових рішень за результатами розгляду спорів.

З набранням чинності новими редакціями процесуальних кодексів, не лише в адвокатів, але й у суддів виникала ціла низка питань щодо чинних процесуальних правил у кожній конкретній справі. Серед них, дотепер дискусійним залишається вирішення правил визначення судової юрисдикції (підвідомчості) справ.  

Судова юрисдикція — це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і видів судочинства — цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Визначення юрисдикційності

Правила визначення юрисдикційності відповідної справи встановлені процесуальними законами, якими визначена предметна та суб’єктна юрисдикція господарських цивільних та адміністративних справ – це ст.20 ГПК України, ст.19 ЦПК України та  ст.19 КАС України.

На перший погляд, наявність чіткого законодавчого розмежування підсудності справ у судів не повинна породжувати проблеми в судовій практиці щодо їх юрисдикційності. Проте, практика тлумачення даних процесуальних норм виявила чимало проблем щодо правильного їх застосування.

Варто зазначити, що визначення правильної юрисдикції спору має надважливе значення. З цього приводу, в  п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої ЗУ від 17/07/1997р. N475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів NN 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у п.24 рішення від 20/07/2006 р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України»  наголосив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання ним  певних норм, які регулюють його діяльність. І, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні в справі «Занд проти Австрії» (доповідь від 12/10/1978 р.), термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст.6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)».

Для визначення «суду встановленого законом», у процесуальному законодавстві України, застосовано підхід віднесення до юрисдикції загальних судів всіх справ, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин. Це не стосується справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Отже, якщо справа не віднесена до юрисдикції інших (господарських чи адміністративних) судів, то вона підлягає розгляду загальним судом.

Що стосується юрисдикції господарських чи адміністративних справ, то узагальнити їх можна так: господарські суди покликані вирішувати спори, пов’язані зі здійсненням господарської діяльності, а адміністративні – публічно-правові спори за участю суб’єктів владних повноважень.

Судова практика

Проте, наскільки б чітко законодавцем не було визначено систему судів та їх юрисдикцію, практика застосування відповідних норм неодмінно потребуватиме чітких правил.

Забезпечення єдиного підходу до формування сталості та єдності судової практики, в т.ч. визначення юрисдикційності спорів,  відповідно до ст.36 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» повинен забезпечити Верховний Суд.

На важливість забезпечення єдності та сталості судової практики вказує наявність в процесуальних кодексах України положень про те, що підставою перегляду судових рішень ВП ВС є порушення предметної чи суб’єктної юрисдикції. Зокрема, ч.6 ст.346 КАС передбачено, що, крім випадків, передбачених законом, справа підлягає передачі на розгляд ВП ВС в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної, а, відповідно до вимог ст.403 ЦПК та ч.3 ст.302 ГПК,  предметної чи суб’єктної юрисдикції.

Тут слід зазначити,  що ВП ВС прийнято чимало рішень, де наведено правові висновки щодо підстав та умов визначення підсудності справ. Відповідно до відомостей, розміщених на сайті ЄДРСР, станом на середину травня 2020 року, ВП ВС винесено 307 постанов, в яких сформовано правові висновки, щодо юрисдикційності спорів. Лише за перших 5 місяців 2020 року, ВП ВС було винесено 24 постанови, в яких містяться висновки про порушення  судами попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних судових рішень предметної чи суб’єктної юрисдикції.

Вказане свідчить не лише про величезний обсяг юрисдикційних спорів серед розглянутих ВП ВС справ, але й про актуальність проблеми правильного визначення юрисдикції справ в роботі всіх ланок судової системи України.

Є надія, що в майбутньому кількість таких спорів у ВП ВС зменшиться. Адже однією з підстав для відмови в передачі справи на розгляд ВП ВС є наявність постанови ВП ВС, яка вже містить висновок щодо питання предметної чи суб’єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах. Проте,  враховуючи динамічний розвиток законодавства України, в тому числі внесення змін в діючі процесуальні кодекси, це завдання ВП ВС поки залишатиметься актуальним.    

До речі, через забезпечення ВС сталості та єдності судової практики  водночас здійснюється і реалізація принципу правової визначеності, який  є одним з фундаментальних принципів верховенства права.  

Слід зазначити, що динамічний розвиток суспільних відносин створює передумови для випадків відступлення ВП ВС від раніше сформованих правових висновків про предметну/суб’єктну юрисдикцію розгляду судами справ. Так, за весь період своєї роботи ВП ВС 6 разів здійснено відступлення від власних правових позицій з питань визначення судової юрисдикції справ. Це ще раз підкреслює складність та неоднозначність вирішення питання  юрисдикційності спорів в практиці судів.   

Інколи буває й так, що через непослідовність національних судів, у позивача виникають перешкоди в реалізації права на судовий захист. Такі ситуації не одноразово траплялися в в Україні. Щодо цього ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через виникнення так званих  юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9/12/2010 р. у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08). Тут ЄСПЛ встановив порушення п.1 ст.6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам ВСУ не лише позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади.

З цього приводу, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1/12/2011 р. у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06). ЄСПЛ визнав порушення п.1 ст.6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, бо її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути ВСУ. Натомість, ВСУ відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26). Рішення від 17/01/2013 р. у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява №52013/08): ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст.13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125). Рішення від 21/12/2017 р. у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява №55339/07): ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п.1 ст.6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).

З огляду на існування такого юрисдикційного конфлікту та наявність в процесуальних кодексах України імперативних  приписів, що унеможливлюють повторне звернення до суду з аналогічним позовом після закриття судом провадження, ВП ВС вважає, що  розгляд такого спору має завершитися за правилами того судочинства, відповідно до якого розглядається справа. Вказане зумовлено тим, що  заявнику має бути забезпечено доступ до правосуддя. Це включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду.

Аналогічні по своїй суті висновки висловлено ВП ВС у постановах від 21/11/2018 року у справі N243/5078/17 від 12/12/2018 року у справі N490/9823/16-ц  від 12 грудня 2018 року у справі N61/12676/17.  

Висновки

Отже, правильне визначення юрисдикції справ має надважливе значення в практиці судів. Судове рішення, яким навіть правильно вирішено спір по суті, не може вважатися таким, що прийняте встановленим законом судом. На мій погляд, правильне обрання юрисдикції повинно стати, своєрідним наріжним каменем, на якому буде побудований весь розгляд справи. Саме цьому повинна бути приділена максимальна увага як адвокатів так і суддів на початку справи.