Власника протизаконно позбавили землі або ж просто чинять перепони у його праві користуватися своєю ділянкою. Таких способів досить багато і ними активно користуються так звані «чорні» рієлтори, нотаріуси, реєстратори, недобросовісні орендарі тощо. Звісно, що у такому випадку законний власник скоріш за все піде до суду, аби повернути вкрадене майно. Але річ у тім, що саме така категорія спорів створила в практиці Верховного Суду чи не найбільшу кількість питань. Яких саме? Спробуємо розібратися.

Антон Діденко, адвокат, юрист  Ario Law Firm здійснив огляд судової практики щодо повернення землі власнику.

До основних понять: віндикаційні vs. негаторні позови

Як би не здавалося дивним на перший погляд, але проблеми власників виникають вже на стадії розмежування позовів про повернення майна з чужого незаконного володіння (віндкаційних) та позовів власника про усунення перешкод в користуванні майном (негаторних позовів).

На першому етапі формування практики нового Верховного Суду (ВС) нібито все було зрозуміло, а питань із розмежуванням цих позовів не виникало. Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС) від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц було зазначено:

«Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. (…) Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку».

Отже, нібито Велика Палата Верховного Суду надала відносно чітке та зрозуміле тлумачення правових норм: основним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність права володіння, яке в справах щодо нерухомого майна слід визначати за принципом реєстраційного підтвердження.

А тепер до судових баталій…

Однак питання розмежування цих позовів гостро постало після ухвалення постанови ВП ВС від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц. Відповідно до тексту постанови, публічний власник (держава чи територіальна громада – прим.) з огляду на специфічний правовий режим земель водного фонду (заборона передачі їх в приватну власність, - прим.), завжди має як право власності, так і право володіння земельними ділянками водного фонду, і ніколи не може його втратити. Виходячи із цього, ВП ВС дійшла висновку, що звертаючись до суду публічний власник повинен вимагати саме усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (а не перешкод в реалізації права володіння).

При цьому, належним формулюванням позовних вимог в такому разі є саме зобов’язання фактичного володільця повернути земельну ділянку публічному власнику.

Найбільш неоднозначним, як на мене, є пункт 80 цієї постанови ВП ВС, у якому власне і висловлено ідею що: «…заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗУ України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця…».

Справа в тому, що безпосередньо з положень статті 387 Цивільного Кодексу вбачається, що володіння може бути як законним, так і незаконним, про що в даній нормі безпосередньо і вказано. На мій погляд, володіння можна розглядати одночасно і як право особи, і як фактичний стан певної речі. Безумовно, коли законодавець закріплював норми щодо віндикації, він мав на увазі саме примусове усунення такого незаконного стану володіння річчю (а не позбавлення права володіння).

Будемо відверті: недостатньо описаний логічний ланцюжок в пункті 80 постанови у справі № 487/10128/14-ц можна побачити неозброєним оком. На неоднозначність такого висновку ВП ВС щодо розмежування віндикаційних та негаторних позовів було вказано і в окремій думці суддів О.М. Ситнік та В.С. Князєва щодо цієї постанови. Так, головна ідея цієї окремої думки спирається на невідповідність позиції ВП ВС її ж попередній позиції щодо реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном.

У подальшому позиція щодо застосування до повернення земель водного фонду саме негаторного позову як найбільш ефективного способу захисту прав знайшла своє відтворення в постанові колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №487/10127/14-ц.

Доволі цікаво також ознайомитися із окремою думку судді В.І. Крата у цій же справі. У ній також наголошується на невідповідності висновків постанови попередній практиці ВП ВС у частині реєстраційного підтвердження володіння та на відсутність вказівки про відступ від такої попередньої позиції ВП ВС.

У подальшому ВП ВС підтвердила свій попередній висновок щодо застосування саме вимог про усунення перешкод у користуванні (негаторний позов) у разі незаконного заволодіння землями водного фонду у постановах: від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-ц та від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц.

Постановою ВП ВС від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц також було  підтверджено висновки щодо застосування саме негаторного позову до повернення земель водного фонду.

Водночас Великою Палатою було акцентовано увагу, що оскільки на відміну від земель водного фонду, перебування земель лісового фонду в приватній власності допускається, то і відповідно закон не виключає можливість виникнення в особи права володіння такими землями. А відтак у спорах щодо повернення з незаконного володіння земельних ділянок лісового фонду, віндикаційний позов є належним способом захисту.

Крім того, постановою у справі №359/3373/16-ц було уточнено правовий висновок ВП ВС у справі №653/1096/16-ц. А саме:  формулювання «право володіння» (як підставу для відокремлення віндикаційного та негаторного позовів) було замінено на формулювання «володіння» (тобто мається на увазі стан фактичного володіння майном, а не право володіння).

У цьому контексті в постанові було зазначено: «визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння».

Перед читачем може постати питання: а в чому ж принциповість такого розмежування? На мою думку, не останньою чергою таку принциповість зумовлено тим, що згідно зі згаданою вище практикою ВП ВС на негаторні позови не поширюється позовна давність.

Отже, публічний власник або прокурор може звернутися з негаторним позовом про зобов’язання повернути землі водного фонду в будь-який час та без обмеження будь-якими строками.

Актуальність позиції щодо розмежування негаторних та віндикаційних позовів за принципом реєстраційного підтвердження було підтверджено і в найновішій практиці Верховного Суду, зокрема в постанові ВП ВС від 13.07.2022 у справі №199/8324/19, а також постановах колегій ВС від 09.11.2022 у справі №846/2210/18 та від 18.10.22 у справі №914/4108/21 тощо. Крім того, правову позицію щодо розмежування справ про повернення земель водного та лісового фонду, а також позицію щодо застосування негаторного позову до вимог про повернення земель саме водного фонду було підтверджено колегіями Верховного Суду у постановах від 04.11.2022 у справі №374/117/20 та від 18.10.2022 у справі 914/4108/21.

Також, слід звернути увагу на постанову ВП ВС від 26.10.2022 у справі №227/3760/19-ц. У ній Велика Палата підтримала свої попередні висновки щодо реєстраційного підтвердження володіння та вказала, що саме  негаторний позов є належним способом захисту прав власника в тих випадках, коли нерухомим майном безпідставно користується особа, яка вважає себе його орендатором.

Інші питання щодо позовних вимог для повернення майна законному власнику

Часто в практиці виникають й інші питання щодо формулювання позовних вимог.

Ось одне з них. Чи потрібно окрім вимоги про власне віндикацію вписувати до позову ще й інші вимоги, наприклад, визнання права власності за позивачем або скасування реєстраційного запису?

Це питання, як правило, зумовлено посиланням на пункт 9 частини 1 статті 27 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що визначає як підставу для реєстрації речового права на наявність «судового рішення, що набрало законної сили щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно».

В окремих практиків сформувалася думка про те, що задоволення позову про віндикацію саме по собі не веде до набуття, зміни або припинення права власності. І вони в таких випадках радять поєднувати віндикацію із визнанням права власності або із скасуванням рішень про реєстрацію права чи реєстраційних записів.

У цьому контексті слід навести висновки Великої Палати в постанові від 13.07.22 у справі №199/8324/19:

«Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав у частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову».

П’ять коротких висновків

Перше. У спорах щодо нерухомого майна розмежування віндикаційного та негаторного позовів здійснюється за принципом реєстраційного підтвердження володіння.

Якщо на час звернення з позовом позивач не володіє спірним майном (тобто право власності на майно зареєстровано за іншою особою), то йому належить звертатися із віндикаційним позовом.

Якщо ж згідно з даними державних реєстрів позивач є власником майна (та відповідно володільцем) майна, але в той чи інший спосіб чиняться перешкоди в реалізації його прав користування чи розпорядження, то за умови дотримання інших наведених в рішеннях умов належним способом захисту є саме негаторний позов.

Друге. Виключенням із попередньо правила є спори щодо земель водного фонду. Це зумовлено наявністю прямої законодавчої заборони: приватний власник не може набувати права власності на них, і відповідно не може набувати права володіння. Звертатися в таких ситуаціях належить саме з негаторним позовом, а позовні вимоги формулювати: «зобов’язати відповідача повернути земельну ділянку».

Третє. На спори щодо земель лісового фонду зазначене вище виключення не поширюється. Як правило, у даній категорії спорів належним способом захисту прав є саме віндикаційний позов.

Четверте. На негаторні позови не поширюється позовна давність, а позовні вимоги можна пред’явити протягом усього часу існування порушення.

П’яте. У випадку подання віндикаційного позову належним способом захисту є саме примусове витребування земельної ділянки. Щодо негаторних позовів про повернення земель водного фонду, то належним способом захисту є зобов’язання фактичного володільця повернути спірну земельну ділянку. При поданні віндикаційного позову не є обов’язковим поєднувати вимогу про витребування нерухомого майна із вимогами про визнання права власності або скасуванням реєстраційного запису. Рішення суду про віндикацію є підставою для внесення відомостей до державного реєстру.